Дені Дідро - Жак-фаталіст

— Ні, ні, — відповідав я глухо, — заспокойтесь, мовчіть і лягайте…

Вона затялась, я не поступився, вона скорилась, і от ми вже поруч.

Пан. Зрадник! Негідник! Чи знаєш, який злочин ти зараз заподієш? Ти зґвалтуєш дівчину, якщо не силою, то страхом. Якби тебе притягти до права, ти зазнав би всієї суворості законів проти ґвалтівників.

Жак. Не знаю, чи зґвалтував я її, знаю тільки, що ні я їй боляче не зробив, ні вона мені. Спочатку, відвертаючи уста від моїх поцілунків, вона шепнула мені на вухо:

— Ні, ні, Жаку, ні…

На цім слові я вдав, що встаю з ліжка й іду до драбини. Вона затримала мене й знову шепнула:

— Не думала я, що ви такий лихий. Бачу, що жалю від вас годі сподіватися, то хоч пообіцяйте мені, заприсягніться…

— Що?

— Що Бігр нічого не знатиме.

Пан. Ти пообіцяв, заприсягнувся, і все пішло гаразд.

Жак. І потім знову прегаразд.

Пан. І потім знову-таки прегаразд?

Жак. Атож, ви мов були при тому. Тим часом моєму приятелю Бігрові обридло нетерпляче й стурбовано блукати навколо своєї хати, не зустрічаючи мене, і він прийшов до батька, що сказав йому сердито:

— Довго ти за дурницею барився…

Бігр відповів йому ще сердитіш:

— Хіба ж не треба було сточити обидва кінці тієї бісової осі, що була загруба? Казав же я тобі, тільки ти все по-своєму робиш.

— Бо легше врізати, ніж доточити. Візьми ось обід та дороби коло дверей.

— Чому коло дверей?

— Бо стукаючи розбудиш свого приятеля Жака.

— Жака!..

— Атож, його, він на горищі спочиває. Ох, бідні ж то батьки! Як не одне, то друге. Ну, чи ти поворухнешся? Коли стоятимеш отак, як туман, похиливши голову, роззявивши рота та спустивши руки, робота сама не зробиться…

Мій приятель Бігр оскаженіло кидається до драбини, а мій хрещений спиняє його та й каже:

— Куди це ти? Дай поспати бідоласі, він на смерть стомився. Чи добре було б тобі на його місці, якби порушили твій спокій?

Пан. І Жустина все це чула?

Жак. Як ви мене.

Пан. А ти що робив?

Жак. Сміявся.

Пан. А Жустина?

Жак. Дерла свій чепець, рвала на собі волосся, заводила вгору очі, принаймні я так гадаю, і ламала собі руки.

Пан. Ви варвар, Жаку, у вас камінь, не серце.

Жак. Ні, пане, ні, я чулий, тільки зберігаю чулість до кращої нагоди. Марнотратці цього багатства так гайнують його, коли треба бути ощадливим, що вже не знаходять його тоді, як треба бути щедрим… Тим часом я одягаюсь і сходжу. Бігр-батько каже мені:

— Тобі й треба було поспати, на добре вийшло. Коли прийшов, на мерця скидався, а тепер рожевий та свіжий, мов те дитя, що поссало. Гарна річ отой сон!.. Сходи до льоху, Бігре, та принеси пляшку до сніданку. Тепер, хрещенику, ти поснідаєш охоче?

— Дуже охоче…

Пляшку принесено, поставлено на верстат, і ми поставали навколо. Бігр-батько наливає склянку собі й мені, а Бігр-син відсуває свою склянку й каже суворо:

— Мені так рано не хочеться пити.

— Не хочеш пити?

— Ні.

— А, я знаю, чого це. Слухай, хрещенику, тут без Жустини не обійшлося. Він був у неї, не застав її або з іншим заскочив, бо оця сварка з пляшкою неприродна, кажу тобі.

Я. Може, ви й угадали.

Бігр-син. Облиш жарти, Жаку, доречні й недоречні, я їх не люблю.

Бігр-батько. Якщо він не хоче, то нам це не мусить завадити: за твоє здоров'я, хрещенику.

Я. За ваше, хрещений. Бігре, випий з нами, друже мій. Ти занадто журишся через абищо.

Бігр-син. Казав же вам, що не питиму.

Я. Ну, коли й угадав твій батько, — велике діло, побачитесь, порозумієтесь, і ти визнаєш, що був неправий.

Бігр-батько. Та покинь його! Хіба несправедливо, щоб та краля покарала його за муку, якої він мені завдає? Ну, ще склянку й берімось до твоєї справи. Я так розумію, що мушу відвести тебе до батька, але що ж йому сказати?

Я. Усе, що хочете, все, що він вам сто разів казав, коли приводив до вас вашого сина.

— Ходімо…

Він виходить, я за ним, приходимо до моєї хати, я пускаю його всередину самого. А сам, цікавий послухати його розмову з моїм батьком, сховавсь у кутку за перетинкою, звідки почув усе слово до слова.

Бігр-батько. Ну ж бо, куме, треба ще й цей раз його простити.

— За що простити?

— Нібито не знаєш!

— Не нібито, а таки справді не знаю.

— Ти гніваєшся, та й маєш причину.

— Та не гніваюсь ніяк.

— Гніваєшся, кажу тобі.

— Коли ти хочеш, щоб я гнівався, хай буде по-твоєму, але мушу знати попереду, яку штуку він устругнув.