Дені Дідро - Жак-фаталіст

— Напевне!

— Без його дозволу?

— Ет, нащо мені той дозвіл, щоб учинити справедливий розподіл. Я ж лише перемістив книги — переніс їх з того місця, де їх не торкалися, до того, де вони конче потрібні…

От і міркуйте після цього про людську поведінку! А яка цікава історія була в Гуса з його дружиною… Я вас розумію, з вас досить, і вам хочеться приєднатись уже до наших двох мандрівців. Ви зі мною, як з автоматом, поводитесь, читачу, нечемно це — розказуйте про Жакове кохання, я хочу послухати Гусову історію, годі вже з мене… Певна річ, я мушу іноді коритися вашим примхам, але мушу ж іноді коритись і своїм, не згадуючи вже про те, що жодний слухач, який дозволяє мені почати оповідання, таким чином зобов'язується дослухати його до кінця.

Я сказав вам: «по-перше», а сказати «по-перше», значить, заповісти, щонайменш, «по-друге». Отже, по-друге… Слухайте чи не слухайте, я й сам говоритиму… Жакового капітана з його товаришем могла мучити також шалена й потайна заздрість; дружба не завжди гасить це почуття. Нічого не буває так важко простити, як заслугу. Може бути, вони боялися, що одному з них випаде нагорода, яка обох їх однаково образила б, і старались здихатися небезпечного конкурента заради майбутньої нагоди. Але як можна подумати таке про того, хто так великодушно відступив своє комендантство вбогому приятелеві? Він відступив, то правда, та коли б не його на коменданта призначили, він, може, виборював би те право шпагою. Несправедлива нагорода серед військових не вславляє того, кому вона випадає, але знеславлює його суперника. Та облишимо все це й станьмо на тому, що то було їхнє божевілля. Хіба ж не божеволіє кожен по-своєму? Божевілля наших двох офіцерів протягом кількох століть було божевіллям усієї Європи; звалося воно лицарським духом. Усе те блискуче, озброєне з голови до п'ят і оздоблене різноманітними відзнаками кохання лицарство, що скакало на пишних конях зі списом у руці, з піднесеним чи спущеним забралом, що дивилось одне на одного спогорда, виміряло одне одного очима, загрожувало одне одному й одне одного стирало на порох, посипаючи широке турнірне поле уламками розбитої зброї, — то теж були приятелі, заздрі на модну славу. Тієї хвилини, як ці приятелі, наставивши списи, стискали острогами боки своїх скакунів на протилежних кінцях біговища, вони ставали найзапеклішими ворогами; вони нападали один на одного з такою самою люттю, яка опанувала б їх на бойовищі. Отож, наші два офіцери й були двома паладинами, які народились за наших днів із давніми звичаями. Кожна чеснота й кожна вада постають і виходять із моди. Була мода на силу тіла, також і на спритність у вправах. Завзятість то більше, то менше шанується; що звичайніша вона, то менш гонориста, то менш її вихваляють. Придивіться до нахилів у людей, і ви побачите серед них таких, які прийшли у світ мовби запізно, які належать до іншого віку. І що заважає гадати, що наші два офіцери вчиняли ці щоденні й небезпечні поєдинки з одним бажанням — знайти слабке місце в суперника й вивищитися над ним? У суспільстві поєдинки тривають у різних формах — між священиками, урядовцями, письменниками, філософами; кожен стан має свого списа й лицарів, і наші найшановніші і найутішніші збори являють собою лише маленькі турніри, що на них з'являються іноді з любовними відзнаками в глибині серця, якщо не на плечі. Що більше там глядачів, то завзятіше змагання; присутність жінок доводить його запал і затятість до останньої межі, і ганьба поразки перед ними ніколи не забувається.

А Жак?.. Жак промчав крізь міську браму, пробіг вулицями під вигуки дітей і дістався аж у кінець протилежного передмістя, де кінь, кинувшись у маленькі й низькі ворота, спричинив між наголовнем тих воріт і Жаковою головою страшне зіткнення, від якого або наголовень мусив уломитися, або Жак дати сторчака; сталося, як ви й гадаєте, останнє. Жак упав непритомний з розбитою головою. Його підвели, очутили нашатирем; я гадаю, що хазяїн дому навіть пустив кров йому.

— Так то був хірург?

— Ні.

Тим часом під'їхав і його пан, почав розпитувати про нього всіх зустрічних.

— Чи не бачили високого худого хлопчину на пістрявому коні?

— Оце проїхав зараз, мов чорти його несли; мабуть, він уже у свого пана.

— А хто ж його пан?

— Кат.

— Кат!?

— Атож, кінь його.

— Де живе кат?

— Далеченько, тільки нема чого вам туди забиватись, бо ось його челядники несуть, мабуть, того худого хлопчину, що ви питаєте; ми, бач, думали, що то його слуга…