Мишель Монтень - Проби

Являючись домом, у всі часи незалежним, широко одвідуваним і відкритим для всіх (бо я не дозволяв себе спокусити і поставити на службу війні, в яку найохочіше втручаюся тоді, коли вона якнайдалі від мене), дім мій заслужив всенародну любов і вдячність, і було б важко ганити мене на моїй купі гною; і все ж я вважаю за позитивне і рідкісне диво, що він усе-таки зберігає, сказати б, свою незайманість — адже в ньому ні разу не лилася кров і він ні разу не зазнав потопу і пограбування, попри таку тривалу хуртовину, стільки перемін і хвилювання по сусідству зі мною. Сказати по щирості, людина мого душевного складу могла б звільнитися від свого гарту і незламності, якими б вони не були; але наїзди, і ворожі наскоки, і переміни, і мінливості воєнного щастя поряд зі мною до останнього часу більше загострювали, ніж пом'якшували настрої мого краю, і вони і досі загрожують мені всілякими небезпеками і нездоланними труднощами.

Я вивертаюся, але мені не до вподоби, що це вдається радше із щасливої випадковості, а не завдяки захисту з боку правосуддя, і мені не до вподоби, що я живу не під затінком законів, а під іншою охороною, ніж та, яку вони повинні забезпечувати. Становище принаймні таке, що я на добру половину, як не більше, існую завдяки чужій доброзичливості, а це для мене утяжлива залежність. Я не хочу бути вдячним за свою безпеку ні доброті і благодії сильних світу сього, які рачать відгороджувати мене від насильств і дати мені свободу дій, ні простоті звичаїв моїх попередників чи особисто моїх. Ну, а якби я був іншим? Якщо мої вчинки і бездоганність мого поводження накладають на моїх сусідів та родичів щодо мене певні обов'язки, то просто жахливо, що вони мають право вважати себе поквитаними зі мною, зберігаючи мені життя, і право сказати: «Ми залишаємо йому змогу вільно справляти богослужбу в його домовій капличці, хоча решту церков в окрузі ми розорили і зруйнували; ми даємо йому змогу розпоряджатися його майном і його життям, бо і він, коли це необхідно, оберігає наших жінок і наших биків». У нашому домі так повелося вже здавна, і похвали, що розточували колись Лікургу, який був у своїх співгромадян нібито за головного скарбника й охоронника їхніх гаманців, якоюсь мірою поширюються і на нас. Між тим, по-моєму, треба, щоб ми жили під захистом права і влади, а не завдяки чиїйсь вдячності чи милості. Скільки сміливих людей воліло розпрощатися з життям, ніж бути ним комусь завдяченим. Я уникаю брати на себе які б то не були зобов'язання, а надто ті, які зв'язують мене повинністю честі. Для мене нема нічого дорогоціннішого, ніж одержаний мною дар; ось чому моя воля потрапляє в заклад до всякого, хто дістав мою вдячність, і ось чому я охочіше користуюся тими послугами, які можна купити. Мій розрахунок цілком правильний; за останні я віддаю тільки гроші, а за всі інші — самого себе.

Узи, накладені на мене чесністю, здаються мені набагато незручнішими і тяжчими, ніж судове силування. Мені куди легше, коли мене душать за посередництвом нотаря, ніж при моєму власному. Хіба це справедливо, що моє сумління відчуває себе скованішим у тих випадках, коли мені виявляють беззастережну довіру? За інших умов моя добропорядність нікому нічого не винна, бо ніхто їй нічого не позичав: хай звертаються до всіляких забезпечень та гарантій, надаваних поза мною. Мені було куди простіше вирватися з полону казематів і законів, ніж із того полону, де тримає мене моє слово. Щодо своїх обіцянок я делікатний до педантизму і тому, чого б то не торкалося, намагаюся, щоб вони були, наскільки змога, непевними й умовними. Навіть тим із них, які самі по собі не важливі, я надаю невластиву їм вагу з упертого намагання незмінно пильнувати моє правило; воно мені заважає і обтяжує мене, і при цьому ради себе самого, а не в ім'я чогось іншого. Ба більше, якщо, затіваючи ті чи ті справи, навіть особисті і в яких я вільний діяти на свій розсуд, я розповідаю кому-небудь про мій задум, мені починає здаватися, що віднині вже не маю права від нього відступатися і що повідомити про нього кому-небудь іншому — означає поставити його собі в непохитний закон; мені здається, що, кажучи, я тим самим даю обіцянку. Ось чому я рідко ділюся моїми намірами.

Присуд, ухвалений мною мені самому, куди суворіший і жорстокіший від судового вироку, бо судді застосовують до мене ту саму мірку, що й до всіх, тоді як лещата мого сумління цупкіші і нещадніші. Я не дуже ревно виконую свої повинності, до яких мене зневолили, якби я їх не мав. Праведний учинок по-справжньому праведний лише тоді, коли він добровільний. Цицерон, Про обов'язки, І, 9. Учинки, які не осяює відблиск свободи, не дають ні честі, ні утіхи.