Мишель Монтень - Проби

Можливо, з волі безсмертних

На добре вийде все в свій час.

Кому відомо, чи не буде Господові угодно, щоб і з ними сталося те саме, що іноді трапляється з певним людським тілом, яке очищається й укріпляється завдяки тривалим і тяжким хворобам, що повертали йому повніше і стійкіше здоров'я, ніж те, яке вони у нього відняли?

Але найбільше мене втішає те, що, вивчаючи симптоми нашої хвороби, я стільки знаходжу серед них природних і посланих самим небом, так само як і накликаних нашою розпусністю і людським зухвальством. Здається, що навіть світила небесні — і вони вважають, що ми проіснували досить довго і вже перейшли покладену нам межу. Мене пригнічує також і те, що найімовірніше з навислих над нами лих — це не перетворення всієї сукупності нашого ще ціліснішого буття, а її розпад і розпорошення — і з усього, чого ми боїмося, це найстрашніше.

Віддаючись цим роздумам, я побоююся також зради з боку моєї пам'яті: чи не змушує вона мене двічі говорити з розкидливості про одне й те саме. Я не люблю себе перечитувати і ніколи не каюся самохіть у тому, що мною написано. Я не вношу сюди нічого такого, чого навчився згодом. Висловлені тут думки буденні: вони спадали мені, може, сотню разів, і я боюсь, що вже зупинявся на них. Повторення завше докучає, навіть у самого Гомера; але воно просто згубне, коли йдеться про речі малоістотні і скороминущі. Мене дратує всяке втовкмачування навіть у тих випадках, коли воно торкається речей безумовно корисних, наприклад у Сенеки, як дратує і звичай його стоїчної школи повторювати з усякого приводу, і причому від дошки до дошки, усе ті самі тези і передумови і наводити знову і знову загальники, звичні доводи і підстави. Моя пам'ять що не день жахливо погіршується:

Спраглий,

Я спив до дна напій якийсь,

Здатний усі почуття летейським сном оповити.

І віднині — бо дотепер, слава Богу, великих прикрощів я не мав — мені, на відміну від інших, що прагнуть висловити свої думки догідного часу і по добрій розвазі, прийдеться уникати якої б то не було підготовки зі страху обтяжувати себе певними обов'язками, від яких я цілком залежатиму. Я плутаюся і збиваюся, коли мене що-небудь сковує й обмежує і коли я залежний від такого ненадійного і немічного знаряддя, як моя пам'ять.

Я не можу читати таку історію, не обурюючись і співпереживаючи її всією душею. Коли такого собі Лінкеста, обвинуваченого у підступному задумі проти Олександра, поставили за звичаєм перед військом, щоб воно могло вислухати його виправдання, він, пригадуючи зарані складену йому промову, затинаючись, сказав з неї лише кілька слів. Поки він бився зі своєю пам'яттю, силкуючись зібратися з думками, його хвилювання все зростало, і вояки, що стоячи біля нього, вважаючи, що він цілком себе викрив поводженням, кинулися на нього і вбили його ударами списів. Його заціпеніння та німоту було сприйнято ними як визнання у висунутому проти нього обвинуваченні: адже у в'язниці він мав досить дозвілля, аби підготуватися до цього дня, і, на їхній погляд, річ тут була не в тім, що його підвела пам'ять, а в тім, що совість скувала йому язик і відняла у нього останню мужність. Оце-то славний висновок! А тим часом саме місце, скупчення стількох людей, чекання вселяє у душу сум'яття, надто якщо усі помисли спрямовані лише на те, щоб говорити красномовно і переконливо. Що ж тут поробиш, якщо від твоєї промови залежить життя твоє і смерть?

Щодо мене, то втрачаю під собою ґрунт на думку про те, що на мені пута і можу говорити лише про те-то і те-то. Коли я ввіряю і припоручаю себе пам'яті, я чіпляюся за неї з такою силою, що надмірно обтяжую її, я виходжу з себе, і настільки, що ледве не втрачаю самовладу, і мені не раз доводилося на превелику силу скривати, що я раб моєї пам'яті, причому це ставалося зі мною саме там, де для мене було винятково важливо справити враження, що я говорю з повною невимушеністю, що вираження моїх чуттів випадкові і зарані не продумані, але породжені наявними обставинами. По-моєму, не виказати нічого вартісного нітрохи не гірше, ніж виявити перед усіма, хто явився сюди, підготувавшись красно говорити, — річ цілком неподібна, і тим паче для людей мого ремесла, та й узагалі пов'язана з надмірними обставинами, непосильними для того, хто не в стані на себе покластися: від підготовки чекають більшого, ніж він може дати. Часто по глупоті надівають на себе короткий камзол, щоб стрибнути не краще, ніж у звичайному плащі. Ніщо так не шкодить охочим справити гарне враження, як покладені на нього надії. Цицерон, Академічні питання, II, 4. Існує письмове свідоцтво про оратора Куріона, що, хоча він розбив промову свою на три чи чотири часті і визначив кількість основних тез і доводів, з ним усе-таки нерідко траплялося, що він щось забував чи додавав нове. Я завжди остерігався незручностей такого роду, ненавидячи всілякі обмеження і приписи, і не тільки з недовіри до своєї пам'яті, а також і тому, що це все надто надумане і штучне. Воєнним людям личить простота. Квінтиліан, Навчання оратора, XI, 1. Досить з мене і того, що я дав собі обіцянку ніколи більше не виступати на почесних зібраннях. Якщо ж читати свою промову по писаному, то окрім того, що цей спосіб просто потворний, він на додачу вкрай невигідний усякому, хто завдяки своїм даним міг би дечого досягти і з допомогою жестів. Ще менше можу я розраховувати нині на власну винахідливість: моя думка важка на підйом і позбавлена гнучкості, і мені не знайтись за обставин складних і значних.