Мишель Монтень - Проби

Сумно життя стерегти з поміччю брам лиш і мурів

І убезпечитись тільки міцністю дому свого!

Найбільше лихо — відчувати вічний гніт навіть у себе вдома, в лоні своєї родини. Місцевість, де я мешкаю, — постійна арена наших смут і заворушень: тут вони найраніше вибухають і згодом знов загасають, і справжнього миру тут ніколи не видно.

Люди й тепер, хоч і мир вже панує, воєн бояться.

Тільки фортуна порушує мир, тут вибухають війни.

Лучче б ти, доле, дала мені жити десь у країні Еос

Або в кочовому шатрі під зимною Ведмедицею.

Щоб відійти від цих сумних роздумів, я впадаю іноді в байдужість і легкодухість: адже й вони якимсь чином прищеплюють людині рішучість. Мені нерідко трапляється, та ще й не без ревної втіхи, уявляти собі з усією наочністю свою загибель і чекати своєї смертної минути; похнюпивши голову, в цілковитому заціпенінні, поринаю я у смерть, не розглядаючи і не впізнаючи її, ніби в похмуру і німу пучину, яка одразу змикається наді мною і сковує мене нездоланним, непробудним, нечулим сном. І те, що настане, як я передбачаю, за швидкою і безболісною смертю, втішає мене куди більше, ніж страшать обставини, за яких вона застигне мене. Кажуть, що як не всяке довге життя — хороше життя, то всяка швидка смерть — хороша смерть. Я не стільки боюся вмерти, скільки заводжу знайомство з тим, що передує смерті, — з умиранням. Я таюся і скулююся посеред бурі — вона має мене осліпити й умкнути стрімким і раптовим поривом, якого я навіть не відчую.

Якщо рожі і фіалки, як твердять деякі садівники, виростаючи поблизу від цибулі і часнику, і справді пахнуть приємніше, бо ті добувають із землі і всмоктують у себе все, що є в ній смердючого, то чому б і зашкарублим в злочинах людям моєї округи також не всмоктати в себе всієї отрути з мого повітря і мого неба, і своїм сусідством зі мною не зробити мене настільки чистішим і кращим, щоб я не загинув остаточно і безповоротно? У цілому се не так, а дещо в цьому роді все ж можливо: скажімо, доброта прекрасніша і привабливіша, коли вона рідкість, а ворожнеча і несхожість всього довкілля посилює і зміцнює прагнення робити добро, запалюючи душу необхідністю змагатися з перешкодами і жадобою слави, грабіжники самі по собі не виявляють до мене ворожості. А хіба я не відповідаю тим самим? Здумай я взятися за них, і мені б довелося мати діло з цілим сонмом людей. Ті, у кого однаково зла воля, хоч би яка була різниця у їхньому становищі, таять в собі однакову жорстокість, безчесність, грабіжницькі нахили, і те все в кожному з них тим огидніше, чим боягузливіше, чим упевненіше в собі і чим спритніше уміє прикриватися законами. Я меншою мірою ненавиджу злочин явний, звершений у запалі боротьби, ніж зроблений по-зрадницькому, тихою сапою. Наша лихоманка напала на тіло, яке вона нітрохи не попсує; в ньому тлів вогонь, і ось спалахнуло полум'я; більше галасу, ніж справжньої біди. Тим, хто запитує мене, що саме мене змушує подорожувати, я звичайно відповідаю: «Я дуже добре знаю, від чого я тікаю, але не знаю, чого шукаю». Якщо мені кажуть, що й серед чужинців, можливо, так само мало справжнього здоров'я, як серед нас, і що їхні звичаї не варті більшого, ніж наші, я відповідаю: по-перше, малоймовірно, щоб існували

Такі численні злочинів личини,

і по-друге, щоб змінити погане становище на становище непевне — все-таки виграш, і що чужі лиха ніколи не зачіпають нас так само, як наші.

Я ніколи не забуваю про те, що хоч би скільки я поставав на Францію, Париж мені і досі любий; я віддав йому своє серце ще в дні мого дитинства. І з ним сталося те, що завше стається з чудовими речами: чим більше прекрасних міст відтоді я бачив, тим більше красоти цього міста панують наді мною і оволодівають моєю любов'ю. Я люблю його саме по собі, і більше в його природному вигляді, ніж оздоблене чужинецькою пишнотою. Я люблю його з усією ніжністю, навіть його лунини і родимки. Адже я француз лише завдяки цьому великому місту, великому чисельністю своїх мешканців, великому своєю на рідкість вдалою розпологою, а над усе великому і незрівнянному своїми незчисленними і найрозмаїтішими достойностями: це слава Франції, одне з найшляхетніших прикрас світу. Хай відверне від нього Господь наші чвари! Цілісний і єдиний, він огороджений, по-моєму, від усяких напастей. Я певен, що з усіх наших партій найгіршою виявиться саме та, яка ввергне його в наші чвари. І ніякий ворог, на мій погляд, йому не страшний, окрім цього самого. І я боюся за нього стільки ж, скільки за всяку іншу частину нашої держави. Поки він стоїть, мені не бракуватиме притулку, де я міг спустити останній мій вдих, сховок, здатний винагородити мене з чохом за втрату будь-якого іншого.