Мишель Монтень - Проби

Антигон намовив солдатів аргираспидів видати йому Евмена, їхнього головного отамана і його супротивника. Тільки-но вони це вчинили і він розправився з ним, як йому самому запраглося стати виконавцем Божого правосуддя і покарати такий підлий злочин; передавши всіх цих солдатів до рук намісника своєї провінції, він суворо наказав йому згубити і вимордувати їх у будь-який спосіб. Отож-бо з многої їхньої лічби жоден не побачив уже македонського неба. Чим ліпше вони йому прислужилися, тим більше він уважав їх за негідників і достойних кари.

Невільник, який видав криївку, де ховався його пан Публій Сульпіцій, одразу дістав волю, як було передбачено в Суллиних проскрипціях; але за державними законами його, вже вільного, притьмом скинули з Тарпейської скелі [155] Тарпейська скеля — скеля на Капітолійському пагорбі, звідки скидали стратенців. . Таких запроданців вішали з саковкою на шиї, в якій була плата. Віддавши належне окремій і обмеженій справедливості, віддавали слідом за тим належне і справедливості як такій.

Махмуд Другий, прагнучи позбутися брата, щоб за звичаєм свого роду забезпечити своє панування, скористався послугами свого воєначальника, який вдавив його брата, вливши йому в горло зразу забагато води. Коли це сталося, Махмуд на спокуту цього злочину видав убійника матері жертви (вони були братами лише по батькові): та при ньому власноруч розпорола убивці живіт і, намацавши серце, вирвала його ще гаряче і кинула на з'їдь псам.

І наш король Хлодвиг [156] Хлодвиг — король саличних франків з 481 року, з роду Меровінгів. Завоював майже всю Галлію, започаткувавши Франкське панство. звелів повісити трьох служників Канакра за те, що зрадили свого пана, до чого він сам їх схилив.

Навіть неприторенні лиходії, здобувши користь з ганебного вчинку, раді згодом з цілковитою певністю в успіхові прикрасити його якоюсь рисочкою доброти і справедливості, на знак, ніби їх мучить сумління і вони хочуть його полегшити. Додаймо, що замовники дивляться на помагачів таких гидких злочинів як на живий докір і намагаються їх знищити, аби усунути свідків проти себе і замести сліди своїх каверз.

Якщо припадком, не бажаючи позбавити суспільну необхідність цього розпачливого і крайнього заходу, нагородять вас за вчинену зраду, той, хто робить те, неодмінно вас вважатиме (якщо сам він не такий) за окаянного негідника і має вас за ще гіршого зрадника, ніж навіть той, кого зраджуєте. Той, хто вас використовує, торкається руками злосливості вашого серця намацально, ніби власними вашими руками, без обрізків, без жодної двозначності. Використовує ж він вас достоту так, як використовуються стратенці для катівського ремесла: їхні обов'язки такі ж корисні, як мало пристойні! Окрім мерзотності таких доручень, та й ще розтлівання совісті. Римські судді не могли, за буквою закону, засудити Сеянову дочку на смерть, бо вона була дівчина: отож щоб відкрити дорогу законові, наказано катові її зґвалтувати, перш ніж задушити: не лише рука його, але навіть душа є невільниця громадського пожитку.

Мурад Перший, щоб загострити кару бунтівникам, які доклали рук до батьковбивчого заколоту його сина, наказав у цій екзекуції найближчим кревним виконати роль катів. Отож мені здається цілком чесним, що деякі з них воліли, аби їх самих несправедливо вважали за винних у тому батьковбивстві, ніж стати знаряддям убивства своїх родичів. І коли в мій час по здобутті якоїсь фортечки я бачив лайдаків, які, рятуючи свою шкуру, зголосилися вішати своїх друзів і приятелів, я вважав, що їхня доля ще жалюгідніша за долю тих, кого вони вішали.

Розповідають, що Вітольд, князь Литовський, запровадив у своєму краї закон, що злочинець, засуджений на смерть, сам має згладитися власною рукою. Він вважав за неслушне, щоб хтось третій, ні в чому не винний, міг залучатися і силуватися до людиновбивства.

Якщо крайня обставина чи якась ґвалтовна і несподівана державна потреба змушують монарха порушити своє слово й обіцянку або в якийсь інший спосіб виламатися зі свого звичного обов'язку, він повинен вважати цю конечність за кару Божу. Це не переступ, бо він відкидається своїх засад задля повсюдної і вищої засади, але це нещастя, і то таке велике, що тому, хто мене запитав: «Яка на це рада?», я відповів: «Ради нема. Якщо він справді опинився в лещатах між двома крайнощами (але хай він не шукає виправдання для своєї кривоприсяги. Цицерон, Про обов’язки, III, 29), йому треба було саме так учинити, але якщо він учинив без гризоти, то се знак: щось негаразд з його сумлінням».