Мишель Монтень - Проби

Я вмістив колись Епамінонда у першій лаві кращих людей і не відступлюся від цього. Як же високо розумів він свою повинність, він, який ніколи не вбив жодного переможеного його правицею, який не дозволив собі навіть задля безцінного добра — свободи батьківщини — згладити тирана або його поплічників без дотримання форм правосуддя. Він теж уважав за лиху людину, хай і доброго обивателя, того, хто серед ворогів і в запалі січі не милує зустрінутого по стороні супротивній приятеля чи гостя. Ото душа пречистого гарту! Вносити в наймужніші і найґвалтовніші діяння доброту і людяність та ще й доведені до такої витонченості, яку тільки можна знайти в філософських школах. Чи то було від природи таке велике серце, могутнє і гартоване в змаганні з муками, смертю та убозтвом, чи його пом'якшило самовиховання, але воно зробилося надзвичайно ніжним і щирим. Страхітливий кров'ю і залізом, він пре, топчучи і крушачи, супостата, непереможного для кожного іншого; і нараз у розпал і гущі січі опускає додолу меч, побачивши свого гостя і приятеля. Власне, він умів командувати на війні, якщо був здатний відчувати докори доброго серця у самому запалі її, у найпекельнішому вогні, в нестямі кровопролиття. Бо це диво: вкладати в такі вчинки якийсь образ справедливості, і тільки незломність Епамінонда могла примішувати до них ласкавість і поблажливість найчистішої невинності. Там, де один воєначальник сказав мамертинцям, що права безголосі перед збройними людьми, другий відповідає народному трибунові, що є пора для правосуддя, а є пора для війни, а третій, що брязкіт зброї не дає йому чути голосу законів, Епамінондові ніщо не заважало чути голоси ввічливості і щирої ґречності. Чи не перейняв він у своїх ворогів звичаю офірувати, йдучи на війну, приноси Музам, щоб їхня знада і веселість злагоджували притаманну війні ярість і жорстокість?

Тож не лякаймося слідом за таким великим майстром думати, що якісь речі заказані навіть щодо ворогів; що вселюдське благо не повинно жадати від усіх усього, всупереч особистим підходам; навіть при розриві державних угод пам’ятаючи про права приватника. Тит Лівій, ХХV, 18:

Жодна власть не в змозі запобігти,

Щоб переступу не допустився друг;

і що не всі речі дозволені чеснякові на службі королю чи громадському добру, або законам. Бо вітчизна горує не над усіма обов’язками і для неї корисно мати громадян, які люблять своїх батьків, Цицерон, Про обов’язки, III, 23. Ця наука дуже на часі: нам не треба заковувати серце в залізні бляхи, досить, що наші рамена ними прикриті. Досить вмочати пера в атрамент, не вмочаючи їх у кров. Якщо топтати дружбу, власні зобов'язання, власні слова і покревенство для громадського добра і послуху зверхності — це велич духу і знак рідкісної і особливої цноти, вельми імовірно, нехай нам це дарують, що така велич не може ужитися з душевною величчю Епамінонда.

Огиду будять у мені ті скажені під'юджування заблудлої душі:

Допоки зброя блискає, хай вас не зворушує

Жоден образ батьків, посталих перед вами,

Шановані лиця відганяйте мечем.

Позбавмо ж вроджених злосливців, кровопивців і зрадників цієї видимості слушності; забудьмо про таке правосуддя, потворне і біснувате, і більше тримаймося людських взірців. Скільки ж тут може час і приклад! Під час домової війни у потичці проти Цинни Помпейовий вояк убив брата, не пізнавши його серед ворогів, із сорому й жалю сам одібрав собі життя; кілька років по тому, на іншій домовій війні такого ж самого народу інший солдат, убивши власного брата, зажадав нагороди від зверхників.

Зле аргументує той, хто чесність і красу якогось вчинку доводить його корисністю; і зле висновує, гадаючи, що кожен зобов'язаний робити такі вчинки і що корисний вчинок чесний для кожного:

Не все однаково для всіх підходить.

Візьмімо за приклад найпотрібнішу і найкориснішу з людських спільнот, а саме шлюб; та ось собор святих отців вважає, що чесніше не одружуватися, і забороняє брати шлюб найшанованішій касті; так ми віддаємо до стада не таких цінних коней.

Інші творять людину; я ж її описую і змальовую тут особистість, обдаровану досить убого. Якби мені випало ліпити її заново, я б створив її, звичайно, геть-то відмінну. Тепер діло пропаще. Риси мого мальовидла не збиваються з дороги, дарма що повсякчас змінюються і розбігаються. Світ — це тільки вічна гойдалка. Все, що міститься в ній, без угаву хитається: земля, кавказькі бескети, єгипетські піраміди, як гамузом, так і самі собою. Навіть сталість є не чим іншим, як трохи сповільненим хитанням. Я не можу усталити мого предмета. Він гойдається і кренделі виписує, ніби сп'яна. Я беру його таким, який він у цю хвилю, коли я ним цікавлюся. Я малюю не істоту, я малюю її рух. І не рух од віку до віку або, як каже люд, від семиліття до семиліття, а від дня до дня, від хвилини до хвилини. Мою історію треба відміряти на години; за мить я можу змінитися, не лише несамохіть, а й зумисне. Це реєстр розмаїтих і змінних випадків і несталих уявлень, а як складеться, то й суперечливих; чи то я сам стаю іншим, чи просто схоплюю явища за інших обставин і підходів. От і виходить, що я іноді суперечу самому собі, але правді (як сказав Демад) не суперечу ніколи. Якби моя душа могла осісти на місці, я б не вагався, а визначився: але вона досі в навчанні і ще не відбула проби.