Вольтер - Кандід

Мартен побачив полиці з англійськими книжками.

— Я гадаю, — сказав він, — що республіканцеві має подобатись більшість цих, так вільно написаних праць.

— Так, — відповів Пококуранте, — добре, коли пишуть те, що думають, це привілей людини. По всій нашій Італії пишуть тільки те, чого не думають; ті, що живуть на батьківщині Цезарів і Антонінів, [283] … на батьківщині Цезарів і Антонінів — у Римі. не сміють висловити думку без дозволу ченця-якобіта. [284] Якобіти — так у Франції називали ченців-домініканців, оскільки їхній перший монастир знаходився у Парижі на вул… Св. Якова. Я був би задоволений свободою, що її надихають геніальні англійці, коли б пристрасть і дух партії не псували все те, що ця дорогоцінна свобода має гідного пошани.

Кандід, побачивши Мільтона, [285] Джон Мільтон (1608–1674) — англійський письменник, сучасник Кромвеля і його секретар, автор поем «Втрачений рай», «Повернений рай» та «Самсон-борець» спитав, чи не вважає господар цього автора великою людиною.

— Кого? — спитав Пококуранте, — цього варвара, що написав довгий коментарів до першого розділу «Буття» в десятьох книжках дубових віршів? [286] Йдеться про поему Мільтона «Втрачений рай» (1667). Цього грубого наслідувача греків, що спотворив творіння світу, в якого Месія бере величезного циркуля з небесної шафи і креслить проект своєї праці, тимчасом як Мойсей говорить про Вічну істоту, що створила світ одним словом? Щоб я шанував того, хто псує пекло й дияволів Тассо; хто виставляє Люцифера то жабою, то пігмеєм, у кого він сто разів торочить усе ті самі речі і сперечається на богословські теми; хто серйозно копіює жарти Аріосто про винайдення вогнепальної зброї і змушує чортів стріляти в небо з гармати! Ні мені, ні кому іншому в Італії не можуть подобатись такі сумні витівки. Від «Шлюбу Гріха і Смерті», від зміїв, що породжують Гріх, нудить кожного, хто має хоч трохи тонкий смак, а той довгий опис лікарні — він цікавий тільки для трунаря. Цю поему, таку похмуру, дивацьку і несмачну, зустріли зневагою, щойно вона з'явилась; я й тепер ставлюсь до неї так, як ставились її сучасники на батьківщині. А втім, я говорю те, що думаю, і я мало цікавлюсь тим, щоб інші думали, як я.

Кандіда засмутили ці слова; він шанував Гомера і трохи любив Мільтона.

— Ох, — сказав він нишком Мартенові, — я боюся, що й до наших німецьких поетів він почуває глибоку зневагу.

— Він не так уже й помиляється, — сказав Мартен.

— О, яка надзвичайна людина! — говорив Кандід сам собі. — Який великий геній цей Пококуранте! Ніщо не може йому сподобатись.

Оглянувши отак усі книжки, вони зійшли в сад. Кандід вихваляв усі його красоти.

— Я не бачив гіршого несмаку, — сказав господар. — Усе тут нікчемне. Завтра накажу посадити другий, кращий.

Коли обидва відвідувачі попрощалися з його вельможністю, Кандід сказав Мартенові:

— От, ви бачили… Погодьтеся, що це найщасливіший із людей; він вищий від усього, що має.

— Чи не здається вам, — відповів Мартен, — що йому обридло все, що він має? Платон [287] Платон — Вольтер приписує Платонові думки, які висловив римський філософ Сенека (І ст.) в одному із «Листів до Луцілія» (лист 2). уже давно сказав, що не ті шлунки найкращі, які відмовляються від усякої страви.

— Але хіба не втіха все критикувати і помічати хиби там, де інші вбачають красу? — сказав Кандід.

— Тобто, — відповів Мартен, — чи не втіха в тім, щоб не мати втіхи?

— Ну, гаразд, — сказав Кандід, — я все-таки буду справді щасливий, коли побачу Кунігунду.

— Надія завжди гарна річ, — мовив Мартен.

Тим часом минали дні й тижні. Какамбо не повертався, і Кандід, пригноблений своїм лихом, не звернув навіть уваги, що Пакета і брат Жірофле не прийшли йому подякувати.

Одного вечора, коли Кандід із Мартеном сідали до столу разом з чужинцями, що жили в тому самому готелі, хтось із чорним як сажа обличчям підійшов до нього ззаду і, взявши за руку, сказав:

— Будьте готові їхати з нами, не гайтесь.

Він обернувся і побачив Какамбо. Тільки побачивши Кунігунду, здивувався б він більше. Він мало не здурів на радощах. Він обняв свого дорогого приятеля.

— Кунігунда тут? Де вона? Веди мене до неї, хай я помру на радощах разом з нею.

— Кунігунди тут немає, — сказав Какамбо, — вона в Константинополі.

— О небо! В Константинополі!.. Але хай вона буде в Китаї, я лечу туди. Їдьмо.