Вольтер - Кандід

Мав говорити Ітобад; він відповів, що така людина, як він, зовсім не розуміється на загадках і з нього досить того, що він переміг у великій бійці на списах. Одні казали, що розгадка означає долю, інші — землю, ще інші — світло. Задіґ сказав, що це час.

— Нема нічого довшого, — додав він, — бо це міра вічності, й нема нічого коротшого, бо його бракує для всіх наших замірів, нема нічого повільнішого, коли чекаєш, нема нічого швидшого, коли радієш; він без кінця широкий і дробиться без кінця; всі люди занедбують його, всі оплакують, коли втратять його, без нього нічого не робиться, за ним забувають усе, що не варте нащадків, і він дає безсмертя великим речам.

Зібрання погодилось, що Задіґ має рацію.

Потім спитали:

— Що одержують не дякуючи, чим граються, не знаючи як, що дають іншим, не знаючи, де воно, що втрачають не помічаючи?

Кожен сказав свою відгадку, один Задіґ здогадався, що це життя. Так само легко відгадав він і інші загадки. Ітобад усе казав, що нема нічого легшого й що він так само легко відгадав би, коли б захотів завдати собі роботи. Поставили запитання про справедливість, про доброго правителя, про засоби правити; вирішили, що Задіґові відповіді найґрунтовніші.

— Дуже прикро, — говорили люди, — що з таким добрим розумом з вас такий поганий вершник.

— Найясніше панство, — сказав Задіґ, — я мав честь перемогти на ристалищі, це мені належить біла зброя. Пан Ітобад забрав її, поки я спав. Очевидно, він уважав, що вона личитиме йому краще, ніж зелена. Я готовий на ваших очах довести, у цьому моєму вбранні і з однією шаблею проти всієї цієї прекрасної білої зброї, яку він узяв у мене, що це я мав честь перемогти славного Отама.

Ітобад дуже самовпевнено погодився на цей виклик, він і сумніву не мав, що в шоломі, кірасі, нарукавниках він легко подолає борця в нічному ковпаку й хатній одежині. Задіґ вихопив свою шаблю, салютуючи цариці, що дивилася на нього, охоплена радістю і страхом. Ітобад вихопив свою, не салютуючи нікому, і кинувся на Задіґа, як людина, що нічого не боїться. Він уже хотів розрубати йому голову, та Задіґ відбив удар, протиставивши те, що зветься силою шаблі, проти безсилля свого супротивника, [122] Сила шпаги — частина шпаги, що знаходиться біля ручки, безсилля шпаги — частина, що знаходиться ближче до вістря. так що шабля Ітобада зламалася. Тоді Задіґ схопив свого ворога за стан, перекинув його на землю й, поставивши кінчик своєї шаблі в переміжку в кірасі, сказав:

— Покиньте зброю, або я вас уб'ю!

Ітобад, усе дивуючись, що це за неприємності трапляються з такою людиною, як він, дав волю Задіґові, який спокійно зняв з нього свій пишний шолом, свою прекрасну кірасу, свої добрі нарукавники, свої блискучі настегники, одягся в них і в цьому строї побіг і впав навколішки перед Астартою. Кадор легко довів, що зброя належить Задіґові. Його однодушно визнали царем і передовсім за згодою Астарти, яка по стількох перешкодах смакувала радість бачити, що її коханець, на думку всіх, гідний бути її чоловіком. Ітобад звелів у себе вдома звати себе найяснішим паном. [123] У французькому тексті «Monseigneur», звертання до принців королівської крові і вищих церковних сановників Задіґ був царем і був щасливий; він тримав у голові те, що сказав йому пустельник, він пам'ятав навіть те, що з піщинки стане діамант. Він і цариця молилися провидінню. Задіґ подарував прекрасній примхливиці Міссуф свободу; він послав по розбійника Арбогада, якому дав почесну посаду в своєму війську, пообіцявши піднести його до найвищого рангу, коли той триматиметься як справжній воїн, і повісити, коли він стане розбійником.

Сетока з прекрасною Альмоною викликали з глибини Аравії, щоб він став на чолі вавилонської торгівлі. Кадора призначено й шановано згідно з його заслугами: він був другом царя, а отже, цар був єдиний на землі монарх, що мав друга. Малого німого теж не забули; рибалці дали чудесний будинок, Орканові присудили заплатити йому велику суму й повернути дружину, але, ставши мудрим, рибалка взяв тільки гроші.

Ні прекрасна Семира не могла заспокоїтися, що думала, ніби Задіґ стане однооким, ні Азора не покидала плакати, що хотіла колись відрізати йому носа: він заспокоїв їхній сум подарунками. Заздрісник помер від гніву й сорому. Імперія процвітала в спокої, славі й добробуті. То був найкращий вік на землі; нею правили справедливість і любов; всі благословляли Задіґа, а Задіґ благословляв небо. [124] Тут кінчається манускрипт, де була історія про Задіґа. Після дванадцятого розділу й перед тим, як Задіґ приїхав до Сирії, були ще два розділи. Відомо, що він зазнав багато інших пригод, як правдиво записано; отже, прохання до панів перекладачів із східних мов — зібрати їх, коли вони до них потраплять.