Вольтер - Кандід

Щойно царівна опинилася на цій землі, вона зразу ж подбала про те, щоб віддати любому птахові ті жалобні почесті, яких він вимагав од неї. Прекрасними руками своїми склала вона з гвоздичного й коричного гілля невеличке багаття. Яке ж було її здивування, коли, висипавши на це багаття попіл від птаха, вона побачила, як він сам собою запалав. Швидко вогонь пожер усе, та замість попелу з'явилося величезне яйце, з якого вийшов птах, ще кращий, ніж будь-коли перед тим. То були найкращі хвилини, які царівна переживала за все своє життя: тільки одна хвилина могла б бути краща за це, і вона бажала її, хоч і не сподівалася.

— Тепер я бачу, — сказала вона птахові, — що ви той фенікс, [466] Фенікс — легендарний птах, який мав властивість спалювати себе і знову відроджуватися з попелу. про якого я чула. Я мало не помираю від здивування й радості. Я не вірила в воскресіння мертвих, але моє щастя переконує мене в цьому.

— Ваша величність, воскресіння є найпростіша в світі річ, — сказав їй фенікс, — не дивніше народитися двічі, ніж один раз. У цьому світі все воскресає; гусінь воскресає в метеликах, покладена в землю кісточка воскресає в дереві, усі поховані в землі тварини воскресають у травах, рослинах і годують інших тварин, становлячи частку їхньої істоти. Всі частини, з яких складаються тіла, утворені з інших істот. Правда, я єдиний, якому могутність Ормузда дарувала ласку воскресати в своїм власнім вигляді.

Формозанта, що повсякчас дивувалася, відколи вперше побачила Амазана й фенікса, сказала йому:

— Я розумію, що велике божество могло створити з попелу фенікса, трохи схожого на вас, але, признатись, я не можу ясно збагнути, що ви та сама істота з тією самою душею. Що сталося з вашою душею, поки я носила вас у кишені по вашій смерті?

— Боже мій, пані, хіба для великого Ормузда не однаково легко чинити акт творіння з маленькою іскрою мене самого чи починати цю справу наново? Раніш він дав мені почуття, пам'ять, думки, і він дав мені їх знову. А чи цю ласку дано атомові первісного вогню, захованому в мені, чи сукупності моїх органів, це, по суті, нічого не значить: люди й фенікси ніколи не знатимуть, як відбуваються такі речі. Але найбільша ласка, яку дарувало мені вище божество, — це те, що я відродився для вас. Чом не можу я провести з вами й Амазаном усі двадцять вісім тисяч років, які маю ще прожити до свого наступного воскресіння?

— Феніксе мій, — обізвалася царівна, — згадайте, що перші слова, сказані мені у Вавилоні, — їх я ніколи не забуду, — тішили мене надією знову побачити мого любимого пастуха, якого я ревно кохаю. Нам обом конче треба їхати до ґанґаридів і привезти його до Вавилона.

— Саме цього хочу й я, — сказав фенікс, — не можна втрачати й хвилини; по Амазана треба їхати найкоротшим шляхом, тобто повітрям. У щасливій Аравії є два грифи, мої близькі друзі, які живуть тільки за півтораста тисяч миль звідси; я пошлю їм листа голубиною поштою, і вони прилетять надвечір. Ми матимемо час зробити для вас невеличкий диван з шухлядами, куди покладемо харчів для вас. У цій своєрідній кареті вам із вашою служницею буде дуже добре. Грифи ці найсильнішої породи, кожен з них триматиме за один із поручнів. Але, повторюю, кожна хвилина дорога.

Тої ж миті фенікс пішов з Формозантою замовити диван одному знайомому мебляреві. За чотири години його закінчили. У шухляди поклали невеличкі хлібці, бісквіти, кращі за вавилонські, лимони, ананаси, фісташки, кокоси й едемське вино, настільки краще за шіразьке, наскільки шіразьке вино вище за сюренське. [467] Сюрен — місто у Франції.

Диван був легкий, міцний і вигідний. О призначеній годині до Едему прилетіли два грифи. Формозанта та Ірля сіли в карету-диван. Два грифи підняли її, як пір'їну. Фенікс то летів позаду, то сідав на спинці. Два грифи мчали до Ґанґу, як стріла, що розтинає повітря. Відпочивали лише кілька хвилин уночі, щоб попоїсти і дати випити двом возіям.

Нарешті дісталися до ґанґаридів. Серце в царівни билося від надії, кохання й радості. Фенікс наказав грифам спинитися біля Амазана, але йому відповіли, що вже три години, як той виїхав, і ніхто не знає куди. У мові, навіть у ґанґаридській, нема слів, що могли б відтворити розпач, який охопив Формозанту.

— Леле! Ось чого я боявся, — сказав фенікс. — Три години, які ви були з тим злощасним єгипетським фараоном у притулку на бассорськім шляху, відняли, може, назавжди щастя вашого життя; я дуже побоююся, що ми безповоротно втратили Амазана!