Вольтер - Кандід

— Леле, — сказав Ґордон, — є, може, більше як п'ятсот невинних людей, що сидять тепер у таких самих кайданах, які розбила панна де Сент-Ів. Нещастя їх невідомі; завжди знайдеться досить рук, щоб ударити юрбу нещасних, та рідко трапляється рука допомоги.

Це правдиве міркування збільшило його розчуленість і вдячність. Тріумф прекрасної Сент-Ів зростав, усі захоплювалися величчю й твердістю її душі; до захоплення домішувалася та пошана, яку мимохіть почуває кожен до людини, про яку думають, що вона має вплив при дворі, але абат де Сент-Ів не раз подумав: «Що могла зробити моя сестра, щоб так швидко набути цього впливу?»

Але саме тоді, як усі посідали до столу в дуже доброму гуморі, приїхала добра версальська приятелька, не знаючи нічого про те, що сталося. Була вона в кареті, запряженій шістьома кіньми, і одразу було видно, кому належить цей повіз. Вона ввійшла з величним виглядом двірської особи, що має важливу справу, ледве хитнула головою товариству й, відводячи прекрасну Сент-Ів набік, сказала:

— Навіщо примушуєте ви так довго на вас чекати? їдьмо зі мною; ось діаманти, що ви забули!

Хоч як тихо вимовила вона це, Простак почув. Він побачив діаманти. Брат був вражений. Дядько з тіткою відчували тільки здивування простодушних людей, що ніколи не бачили такої розкоші. Простак, розум якого формувався за рік роздумів, мимоволі на хвилину замислився. Його кохана помітила те, і смертельна блідість розлилася на її прекрасному обличчі, тремтіння пройняло її, вона ледве трималася.

— Ах! Пані, — сказала вона фатальній приятельниці, — ви згубили мене! Ви принесли мені смерть.

Ці слова пронизали Простакові серце, але він навчився вже опановувати себе; він не домагався з'ясувати значення цих слів, боячись стривожити кохану перед її братом, але зблід, як і вона.

Сент-Ів, розгубившись від зміни, яку помітила на обличчі коханого, витягла цю жінку з кімнати в невеличкий коридор і кинула діаманти перед неї.

— Ах, це не вони спокусили мене, ви знаєте це! Той, хто мені їх дав, ніколи вже мене не побачить.

Подруга позбирала їх, а Сент-Ів додала:

— Нехай він забере їх чи віддасть їх вам, ідіть, не робіть з мене безчеснішу, ніж я є!

Нарешті посланниця вийшла, не розуміючи докорів сумління, яким була за свідка.

Прекрасна Сент-Ів, пригнічена, відчуваючи нервове збудження, від якого задихалася, мусила лягти в ліжко; та, щоб нікого не засмутити, вона не сказала, як їй боляче, і, посилаючися тільки на втому, попросила дозволу відпочити, заспокоївши товариство втішним і приємним словом і кинувши на коханого погляд, від якого вогнем зайнялася його душа.

Вечеря, якої не звеселяла вона, була спочатку сумна, але сум той був співчутливий, що викликає розмову приязну й корисну, таку вищу за легковажну веселість, якої звичайно шукають і яка є здебільшого тільки безглуздим шумом.

Ґордон розповів стисло історію янсенізму, молінізму [427] Моліністи — послідовники вчення іспанського єзуїта Моліна (1535–1600), який заперечував призначення і захищав ідею свободи волі. й обопільних переслідувань цих партій, про упертість обох. Простак критикував їх і шкодував людей, що, не задовольняючися з розбіжностей їх наочних інтересів, створюють собі нове лихо ради інтересів химерних, ради нісенітниць. Ґордон розповідав, Простак критикував, гості зацікавлено слухали й освічували себе новим світом. Розмова зайшла про повільність наших нещасть і швидкоплинність життя. Хтось зауважив, що кожна професія має притаманні їй вади й небезпеки і що від державця й до останнього жебрака всі, здається, винуватять природу. Як трапляється, що стільки людей за невеличкі гроші стають переслідувачами, охоронцями, катами для інших людей? Як по-нелюдському байдуже якийсь урядовець одним підписом руйнує цілу родину! І як по-варварському радісно виконують це наймити!

— Замолоду я знав, — сказав Ґордон, — одного родича маршала Маріяка, [428] МаріякЛуї (1573–1623), маршал Франції, страчений через підозру у змові проти Рішельє. який, бувши переслідуваний у своїй провінції за цього славетного нещасливця, сховався в Парижі під прибраним ім'ям. То був старий, років сімдесяти двох; його жінці, що була з ним, було майже стільки ж. У них був один розпусний син, який, чотирнадцять років мавши, втік з батьківського дому; ставши солдатом, потім дезертиром, він перейшов усі щаблі розпусти й злиднів; нарешті, прибравши ім'я одного маєтку, він вступив до гвардії кардинала Рішельє (бо цей панотець, як і Мазаріні, мав своїх гвардійців); у цій зграї охоронців він повинен був переводити арешти. Цьому авантюрникові доручили заарештувати старого та його дружину, що він і виконав з усією жорстокістю людини, яка хоче догодити своєму господареві. Коли він відводив їх, то почув, як ці нещасні скаржаться на довгу низку нещасть, яких зазнали вони від колиски; за найбільше своє горе батько і мати вважали розпусту та загибель сина. Він упізнав їх, та однаково відвів до в'язниці, запевняючи їх, що служба його еміненції переважає все, його еміненція винагородила таку ретельність. Я знав одного шпигуна отця де Ла Шеза, що зрадив рідного брата, сподіваючись на невеличку нагороду, якої не одержав, і я бачив, як він помирав не від докорів сумління, а з горя, що його ошукав єзуїт. Виконуючи довгий час обов'язки сповідника, я багато дізнався про внутрішнє життя родин. Я не бачив таких, що не були б охоплені скорботами, тимчасом як зовні, прикрившися машкарою щастя, вони, здавалося, потопали в радощах, і я завжди помічав, що великі нещастя є плід нашої нестриманої зажерливості.