Оноре де Бальзак: Етюди про звичаї

— А хіба не міг би я жити тут, — заперечив полковник, — у цьому маленькому будиночку, як ваш родич? Адже я — стара гармата, яка вже не стріляє, і мені нічого не треба, хіба що трохи тютюну та номер «Констітюсьйонель»…

Графиня залилася слізьми. Вона і полковник Шабер почали змагатися у великодушності, і солдат вийшов переможцем із цього герцю. Мати із своїми дітьми на тлі погожого сільського вечора — хіба це не зворушлива картина? І полковник, розчулившися, вирішив залишитись небіжчиком і, вже не боячись офіційного акту, спитав графиню, що повинен він зробити, щоб назавжди забезпечити щастя її родини.

— Робіть як знаєте! — відповіла графиня. — Кажу ще раз — я не втручатимуся в цю справу. Я не повинна.

Дельбек, який приїхав до Гроле за кілька днів до описаної розмови, підкоряючись волі графині, зумів здобути довіру старого воїна. Вже наступного ранку полковник Шабер поїхав в колишнім стряпчим до Сен-Ле-Таверні, де в нотаря чекав на нього заздалегідь підготовлений Дельбеком акт; зміст цього документа був такий недвозначний, що полковник, вислухавши його, схопився з місця й вибіг з контори.

— Хай йому чорт! — вигукнув він, — Оце був би з мене йолоп! Та це ж очевидна фальшивка!

— Добродію, і я вам не раджу зопалу підписувати цей документ, — сказав Дельбек. — На вашому місці я виторгував би з цієї оборудки не менше тридцяти тисяч ліврів ренти — графиня їх дасть.

Полковник кинув на підлого шахрая погляд, у якому палало обурення чесної людини, і подався геть; душу йому ятрили суперечливі почуття. Недовіру заступав гнів, після гніву на нього враз находив спокій. Нарешті він пройшов через пролом у мурі в парк і неквапом попрямував до павільйону, звідки було видно дорогу з Сен-Ле; він хотів перепочити там у маленькому кабінеті й спокійно все обміркувати. Алея, якою він ішов, була всипана дрібним жовтим піском, а не грубою рінню, і графиня, що сиділа тут-таки в павільйоні, в невеличкій вітальні, не почула легких кроків полковника, бо надто була заклопотана своїми турботами. А граф не бачив дружини.

— Ну, пане Дельбек, підписав він чи ні? — спитала графиня, вгледівши понад парканом, що тягся вздовж рівчака, управителя — той повертався сам.

— Ні, пані. Я навіть не знаю, що це скоїлося з нашим полковником. Стара шкапа стала дибки.

— Нема ради — доведеться запроторити його в Шарантон, — сказала графиня. — Адже він у наших руках.

Полковник, наче молодий, одним стрибком подолав рівчак, кинувся до Дельбека і вліпив йому пару таких ляпасів, яких, певне, лукавий крутій зроду не діставав.

— Старі шкапи іще вміють хвицатись! — вигукнув Шабер.

Зірвавши гнів, полковник відчув, що не зможе перескочити назад через рівчак. Правда постала перед ним у всій своїй нещадності. Слова графині й відповідь Дельбека відкрили йому, що він став жертвою змови. Увага й турботливість дружини були всього лише принадою, з допомогою якої вона хотіла заманити його в пастку. Мовби невидима краплина отрути, ці слова роз'ятрили усі тілесні й душевні муки старого солдата.

— Він пройшов через паркову браму й знову подався до павільйону, ледь соваючи ногами, мовби немічний дід, Отже, він не матиме й хвилини спокою! Відтепер йому доведеться вести з цією жінкою огидну війну, про яку казав Дервіль, без упину позиватися, живитися жовчю, щодня випивати чашу, повну гіркоти. А потім — жахлива думка: де взяти грошей на сплату перших судових витрат? Життя здалося йому таким нестерпним, що якби він був зараз на березі річки, то кинувся б у воду, якби мав пістолет, то вистрелив би собі в голову. Потім думки його знову стали плутатись, як під час розмови з Дервілем, коли той приїздив до молочарні Верньйо, — розмови, що збурила всю його душу.

— Дійшовши нарешті до павільйону, Шабер піднявся в маленький кабінет із круглими вікнами, з яких відкривався чудовий краєвид на навколишні долини, і побачив свою дружину: вона сиділа в кріслі. Графиня замилувано дивилась у вікно; лице її було спокійне й незворушне, поза вільна, — а це властиве жінкам, які зважилися на все. Витерши очі, так наче на них іще не висохли сльози, вона недбало перевивала кінці свого довгого рожевого пояса. Та хоч як намагалась вона бути спокійною, все ж здригнулася, коли перед нею постав її достойний благодійник — випростаний, блідий, із нахмуреним чолом і згорнутими на грудях руками.

— Пані, — мовив він, і під його пильним поглядом графиня спаленіла, — я вас не проклинаю, я зневажаю вас. Я благословляю випадок, що роз'єднав нас. Не хочу навіть мститися вам — я вас більше не кохаю. Мені нічого від вас не треба. Живіть спокійно, поклавшись на моє слово: воно міцніше, ніж шкрябанина всіх паризьких нотарів. Ніколи більше не претендуватиму я на ім'я, яке, можливо, уславив. Віднині я — лиш волоцюга Іакінф, що прагне місця під сонцем — ото й усього. Прощайте…