Графиня взялася дописувати листа Дельбекові, в якому загадувала йому піти до Дервіля, взяти, пославшись на неї, усі документи, що стосувалися полковника Шабера, зняти з них копії і, не марнуючи й хвилини, їхати в Гроле. Ледве вона встигла докінчити листа, як почула в коридорі кроки. Полковник, занепокоївшись, шукав її.
— О горе! — вигукнула графиня. — Як би хотілося мені вмерти! Адже становище моє нестерпне…
— Що з вами? — спитав добряга.
— Та нічого, нічого, — відповіла вона.
Графиня підвелася і, залишивши полковника, зійшла вниз, щоб поговорити без свідків зі своєю покоївкою. Вона звеліла їй їхати в Париж і віддати листа, якого щойно написала, в руки самому Дельбекові й відразу привезти назад, після того як управитель прочитає його. Потім графиня сіла на лавку — так, щоб бути на видноті і щоб полковник її побачив. Шабер, який уже шукав дружину, підійшов і сів з нею поряд.
— Розіно, що з вами? — спитав він.
Вона нічого не відповіла. Був чудовий погідний вечір — один із тих червневих вечорів, коли сонце, заходячи, ніби розливає навкруги тиху й ніжну гармонію. Повітря було чисте, тиша — глибока; дитячі голоси, що долинали здалеку, мовби доповнювали своєю мелодією величну красу парку.
— Ви не відповідаєте мені, — мовив полковник до дружини.
— Мій чоловік… — сказала графиня й замовкла; потім зробила якийсь непевний порух і, зашарівшись, спитала: — Як мені називати при вас графа Ферро?
— Називай його чоловіком, дівчинко, — добродушно відповів граф. — Хіба ж він не батько твоїх дітей?
— Ну, а коли пан Ферро спитає мене, що я тут робила, коли він, бува, довідається, що я провела тут кілька днів наодинці з якимсь незнайомим полковником, — що я йому скажу? Послухайте, пане, — провадила вона, гордо підвівши голову, — ви господар моєї долі, я підкорюсь, усьому…
— Люба моя, — мовив граф, беручи руки дружини в свої, — я вирішив усім пожертвувати задля вашого щастя.
— Ні, це неможливо! — вигукнула вона, судомно здригнувшись. — Адже вам у такому разі доведеться відцуратися самого себе, до того ж офіційно…
— Як? — спитав полковник. — Я гадав, вам досить мого слова.
Це «офіційно» вразило старого воїна в самісіньке серце і збудило в ньому мимовільну недовіру. Він кинув на свою дружину погляд, від якого та почервоніла й опустила очі, і відчув страх на думку, що йому, можливо, доведеться зневажати її. А графиня злякалася, що необачно образила сувору чистоту, непохитну чесність Шабера, чию вдачу — великодушну й шляхетну — вона знала так добре.
Від цих думок обличчя їхні спохмурніли, Та незабаром між ними знову запанувала добра злагода. А сталося це ось чому. Здалеку долинув дитячий крик.
— Жюлю, дайте вашій сестричці спокій! — вигукнула графиня.
— Як? Хіба ваші діти тут? — спитав полковник.
— Так, але я заборонила їм надокучати вам.
Старий воїн належно оцінив делікатну тактовність жінки, про яку свідчив цей благородний вчинок, і поцілував графині руку.
— Хай вони підійдуть, — сказав він.
Прибігло маленьке дівча, щоб поскаржитися на брата:
— Мамусю!
— Мамусю!
— Це він!..
— Це вона сама…
Рученята простягались до матері, дитячі голоси лунали впереміш. Яке несподіване, яке прегарне видовисько!
— Бідолашні дітлахи! — вигукнула графиня, і сльози покотились у неї із очей. — З ними доведеться розлучитися; невідомо, кому їх віддасть суд. Материнського серця не поділиш — вони повинні бути зі мною!
— Це через вас наша мама плаче? — сказав Жюль, обпікши полковника гнівним поглядом.
— Замовкніть, Жюлю! — владно мовила графиня.
Діти, вклякнувши на місці, мовчки дивилися на матір і незнайомого з такою цікавістю, що годі описати.
— О! Хай мене розлучать із графом, — вела графиня далі, — але хай залишать мені дітей; я підкорюся всьому…
Цим рішучим ходом вона досягла того успіху, на який сподівалася.
— Так! — вигукнув полковник, мовби закінчуючи фразу, яку промовив подумки. — Я повинен знову лягти в могилу. Я вже думав про це.
— Чи можу я прийняти таку жертву? — відказала графиня. — Якщо чоловік і йде на смерть задля честі коханої жінки, то він оддає своє життя тільки раз. Але ж ви віддавали б мені своє життя день у день, ніч у ніч! Ні, ні, це неможливо! Якби іще йшлося тільки про життя; однак заявити, що ви — не полковник Шабер, підтвердити, що ви — самозванець, знехтувати свою честь, брехати щодня, щомиті, — ні, людина не може піти на таку жертву! Опам'ятайтеся! Ні! Та якби не ці бідолашні діти, я втекла б із вами на край світу…
Читать дальше