Оноре де Бальзак - Етюди про звичаї

Проте якщо Дервілеві клієнти помолодшали, то його контора анітрохи не змінилася, Вона була така сама жалюгідна, якою ми змалювали її на початку нашої оповіді. Сімонен саме снідав, прихилившись плечем до лутки відчиненого навстіж вікна; він споглядав клаптик неба, що синів над подвір'ям, яке зусебіч обступали почорнілі стіни.

— Ти ба! — вигукнув юний писарчук. — Хто хоче закластися на виставу: отой он генерал з червоною стрічкою — наш полковник Шабер!..

— Наш патрон — справжній чарівник! — мовив Годешаль.

— То цього разу нам не вдасться розіграти його? — спитав Дерош.

— Ну, про це потурбується його дружина, графиня Ферро! — вигукнув Букар.

— Графові Ферро тепер, либонь, доведеться бути одним із двох! — заявив Годешаль.

— А он і вона! — сповістив Сімонен.

В цю мить увійшов полковник і спитав, чи є Дервіль.

— Він у себе, графе, — відповів Сімонен.

— А, то ти зовсім не глухий, шибенику! — мовив Шабер і, схопивши хлопця на побігеньках за вухо, легенько його крутнув на превелику втіху писарів, які дружно зареготали, поглядаючи на полковника з шанобливою цікавістю, що її, безперечно, заслуговував цей незвичайний чоловік.

Граф Шабер увійшов до Дервіля саме в ту хвилину, коли на поріг контори ступила графиня.

— Уявіть собі, Букаре, яка сцена розіграється зараз у кабінеті патрона! — вигукнув Дерош. — Зрештою, ця жінка зможе проводити парні дні з графом Ферро, а непарні — з графом Шабером.

— А у високосний рік рахунок зрівняється, — докинув Годешаль.

— Замовкніть, панове! — суворо сказав Букар. — Хіба можна в конторі так глузувати з клієнтів? Адже вас можуть почути.

Тільки-но Дервіль провів полковника в свою спальню, як до кабінету зайшла графиня.

— Пані, — звернувся до неї повірений, — я не знав, чи захочете ви бачити графа Шабера, тож вирішив прийняти його і вас окремо. Та якщо ви захочете…

— Щиро вдячна вам, пане, за вашу увагу.

— Я склав проект угоди, умови якої можете оспорити і ви, і пан Шабер у процесі обговорення. Я буду переходити від вас до нього, щоб і ви, і він могли викласти мені свої резони — ті, які вам здадуться важливими, — і послідовно переказуватиму їх супротивній стороні.

— Починайте, пане, — мовила графиня, нетерпляче махнувши рукою.

Дервіль почав читати:

«Ми, нижчепідписані, граф Іакінф Шабер, бригадний командир, нагороджений великим офіцерським хрестом Почесного легіону, що проживає у Парижі на вулиці Мала Банкірська, з одного боку, і пані Роза Шапотель, дружина вищезгаданого графа Шабера, яка народилася в…»

— Не треба вступу, — урвала його графиня, — почнімо безпосередньо з умов.

— Але ж у вступі, — заперечив повірений, — коротко викладено, в якому становищі ви з графом перебуваєте одне щодо одного. Далі, в пункті першому, ви визначаєте при трьох свідках: двох нотарях і власникові молочарні, в якого проживає ваш чоловік, що їх я втаємничив у справу, зобов'язавши зберігати таємницю, — ви, повторюю, визнаєте: особа, про яку йдеться у документах, доданих до угоди і засвідчених відповідним актом, складеним вашим нотарем Александром Кротта, є справді граф Шабер, ваш колишній чоловік. У пункті другому граф Шабер, з огляду на ваші інтереси, зобов'язується, що скористається зі своїх прав лише у випадку, оговореному цим актом. Тобто, — докинув Дервіль мовби мимохідь, — якщо умови цієї таємної угоди не будуть виконані. Зі свого боку, — провадив повірений, — пан Шабер зобов'язується, що разом з вами поклопочеться в суді про постанову, яка анулює акт про його смерть і визнає ваш із ним шлюб розірваним.

— Ні, на це я рішуче не можу пристати, — мовила здивована графиня. — Я не хочу процесу. Ви знаєте чому.

— За пунктом третім, — незворушно вів далі повірений, — ви зобов'язуєтеся внести до державної скарбниці капітал, який дасть змогу вищезгаданому графові Іакінфу Шаберу отримувати пожиттєву ренту в сумі двадцять чотири тисячі франків на рік; проте у разі смерті полковника цей капітал перейде до вас…

— Ні, це забагато, — заперечила графиня.

— Ви сподіваєтеся, що домовитесь про меншу суму?

— Можливо.

— Чого ви, власне, хочете, пані?

— Я хочу… я не хочу суду… Я хочу…

— Щоб він так і залишився небіжчиком! — урвав графиню Дервіль.

— Пане, якщо ви правите двадцять чотири тисячі франків ренти, будемо позиватися, — сказала графиня.

— Авжеж, будемо позиватися! — здушеним голосом вигукнув полковник Шабер, розчахнувши двері спальні і зненацька поставши перед своєю дружиною; одна його рука була закладена за викот жилета, друга, випростана, звисала вниз; згадка про пережиті злигодні надавала цьому рухові якоїсь страхітливої виразності.