Оноре де Бальзак - Етюди про звичаї

Дервіль, сам того не знаючи, розгадав потаємну недугу, намацав рану, яка мучила графиню Ферро.

Вона прийняла його в зимовій їдальні, де снідала, водночас граючись із своєю мавпочкою, яка була прикута ланцюжком до дерев'яного бар'єра із залізними поперечками. Графиня була в прегарному пеньюарі, з-під чепчика недбало вибивалися кучері, від чого обличчя її здавалося пустотливим. Вона була свіжа й усміхнена. Стіл виблискував сріблом, позолотою, перламутром, у чудових порцелянових вазах стояли рідкісні квіти. Побачивши, в якій розкоші й шані живе дружина графа Шабера, забагатіла з того, що обідрала його, мов липку, тимчасом як бідак нидіє у вбогого молочаря, серед худоби, адвокат подумав: «Гарненька жінка ні за що в світі не визнає своїм чоловіком, ба навіть коханцем, старигана у зношеній шинелі, в перуці з клоччя та в дірявих чоботях». Усмішка, лукава й глузлива водночас, що з'явилась на Дервілевих устах, свідчила: в його голові зароїлися напівфілософські, напівіронічні думки, властиві людині, яка, з огляду на свою професію, проникає в суть речей, що стоять за оманою, яка затуляє сімейне життя більшості парижан.

— Добрий день, пане Дервіль, — озвалася графиня, не уриваючи свого заняття: вона напувала кавою мавпочку.

— Пані, — сказав адвокат гостро, обурений тим, як недбало кинула вона: «Добрий день, пане Дервіль», — я прийшов поговорити з вами про дуже важливу справу.

— Мені щиро шкода, але графа немає вдома…

— А я цьому вельми радий, пані. Було б справді шкода, якби він почув нашу розмову. До того ж я знаю від Дельбека, що ви волієте клопотатися своїми справами самі, не турбуючи графа.

— То я накажу покликати Дельбека, — сказала графиня.

— Він у даному випадку непотрібен, хоч який він спритний, — відказав Дервіль. — Послухайте, пані, досить одного слова, щоб ви зрозуміли серйозність свого становища. Граф Шабер живий.

— Невже ви гадаєте, що я серйозно сприйму таку небилицю? — мовила графиня й засміялася.

Проте за мить вона знітилася під твердим поглядом Дервіля, що, здавалось, проник їй у самісіньку душу.

— Пані, — провадив Дервіль з дошкульною поважністю, — ви й гадки не маєте, яка небезпека вам загрожує. Не казатиму ні про те, що існують документи, справжність яких незаперечна, ні про докази, які підтверджують, що граф Шабер живий. До того ж ви знаєте, що я не з тих, хто береться за сумнівну справу. Якщо ви наважитесь опротестувати нашу вимогу визнати акт про його смерть недійсним, ви програєте перший процес, а це допоможе нам виграти решту.

— Про що ви хочете зі мною говорити?

— Не про полковника і не про вас. І навіть не про те, які документи міг би скласти досвідчений адвокат, обізнаний з вельми цікавими подробицями цієї історії, а він чимало міг би знайти в листах, які ви одержали від свого першого чоловіка ще до пишного весілля з другим.

— Це неправда! — палко вигукнула графиня. — Я ніколи не одержувала листів від графа Шабера; а той, хто присвоїв собі ім'я полковника — інтриган, утеклий каторжник на взірець Коньяра. Навіть подумати страшно! То що ж, пане, виходить, полковник воскрес? Сам Бонапарт через свого ад'ютанта висловив мені співчуття з приводу його смерті на ратному полі, і мені й понині платять пенсію як його вдові. В мене було безліч підстав гнати геть усіх Шаберів, які сюди приходили, і я так само гнатиму всіх інших, які ще прийдуть.

— На щастя, пані, крім нас двох, тут нікого нема і ми можемо брехати, скільки нам заманеться, — холодно мовив Дервіль, котрий, подумки сміючись, умисне розпалював гнів графині, щоб вирвати в неї якесь зізнання, — звичайний прийом усіх юристів, що звикли не втрачати спокою, тоді як їхні супротивники чи клієнти або розгублюються, або лютують.

«Ну, двобій то й двобій!» — сказав сам собі Дервіль і вмить наставив пастку, щоб намацати вразливе місце графині.

— Пані, в нас є і докази того, що перший лист від вашого чоловіка ви одержали, — а в ньому були цінні документи…

— Неправда! Там не було ніяких документів!

— Отже, ви таки отримали того першого листа, — усміхнувся Дервіль. — От бачите, ви попалися в першу ж пастку, яку наставив юрист, — а гадаєте, що можете змагатися з правосуддям.

Графиня почервоніла, потім зблідла й затулила обличчя долонями. Та за мить до неї повернувся спокій, властивий таким жінкам, і вона сказала:

— Оскільки ви повірений того, хто називає себе Шабером, то зробіть ласку й…

— Пані, — урвав її Дервіль, — поки що я так само і ваш повірений, як і полковників. Невже ви гадаєте, що я хочу втратити таку поважну клієнтку, як ви? Але ж ви не хочете вислухати мене!