Оноре де Бальзак - Етюди про звичаї

Гобсеку властива й певна «третьостанова» антипатія до аристократії. Проявляється вона не тільки в тому, що він навмисне бруднить своїми чобітьми килими в розкішних аристократичних особняках. Він відчуває зловтіху, сприяючи розоренню й моральній деградації аристократів, навіть щось близьке до помсти за несправедливі привілеї та розкіш. Спостерігаючи за хитруваннями й запобіганнями графині де Ресто, він «подумки говорив їй: «Розплачуйся за всю цю розкіш, за свій титул, за своє щастя, за переваги, якими ти користуєшся, щоб охороняти своє добро, багатії винайшли трибунали, суддів, гільйотину, до якої дурні люди самі пориваються, наче метелики до вогню. Та хоч ви й спите на шовках і шовками укриваєтесь, вам немає куди сховатися від докорів сумління. Ви усміхаєтесь, а під усмішкою скрегочите зубами, і страшні химери впиваються вам пазурями в серце»».

Протагоніст твору наділений передусім непомірною жадобою збагачення, золота, що відтінено і його називним прізвищем. Щоправда, Бальзак зробив його голландцем з походження, але в основі прізвища французьке дієслово gober (глитати, хватати), і його можна передати як «глитай». Та разом з тим збагачення, гроші не є для Гобсека самоціллю, чим він від різняється від старого Гранде та інших персонажів цього типу. Йому властиве також непомірне, титанічне за масштабами честолюбство, він поєднує в собі лихваря-скнару й філософа, гроші для нього — це також могутній засіб владарювання над людьми через їхні пристрасті, інстинкти, бажання, марнославство. В золоті, переконаний Гобсек, зосереджені всі ці сили, що правлять людьми, і той, хто, за допомогою того ж золота, підпорядковує їх собі, забирає у свої руки могутню владу над людьми. «Хіба можуть в чомусь відмовити тому, в чиїх руках мішок з золотом? — розмірковує Гобсек. — Я досить багатий, щоб купувати людську совість, щоб управляти міністрами через тих, хто має на них вплив, починаючи з секретарів і кінчаючи полюбовницями. Хіба це не влада, хіба не могутність?»

Однак слід зауважити, що Бальзак не вважав цю владу всеохоплюючою, універсальною. В іншому монолозі Гобсека він вкладає в його уста уточнення, що ця влада всесильна «в суспільствах європейської цивілізації», називається вона «особистим інтересом», причому останні слова даються в тексті повісті курсивом. У зв’язку з цим нагадаю, що беззастережне панування особистого інтересу письменник вважав родовою рисою суспільства, яке утвердилося у Франції після Липневої революції. Як уже говорилося, він не прийняв це суспільство, йому хотілося вірити, що протистояти названій владі може аристократія, але це була утопія. Та аристократія, що виведена в повісті, менше всього на це здатна. Навпаки, саме вона є тим середовищем, яке найбільшою мірою підлягає владі Гобсека.

Тими персонажами повісті, що морально не піддаються силі, уособлюваній Гобсеком, є не аристократи, а простолюдини, стряпчий Дервіль і вже згадувана Фанні. Непохитній у своїй непідкупності, справжній відданості принципам честі й обов’язку, Дервіль викликав повагу навіть у Гобсека, який, при всій своїй недовірі до людської природи, довіряє йому. Цілковитою протилежністю Дервілю є граф де Трай, «дивовижна сполучна ланка між каторжниками й людьми світськими», і той же Гобсек, який всього надивився на своєму віку, побоюється цього елегантного негідника.

Безперечним центром повісті є образ Гобсека, який піднімається над іншими персонажами, до якого сходяться всі її сюжетно-тематичні лінії. Творячи цей образ, Бальзак вдавався до перебільшень і гіперболізації, до поєднання контрастів, внутрішніх і зовнішніх (скнара-лихвар і інтелектуал-філософ, зовнішність та спосіб життя дрібного крамаря і «золотий ідол», що панує над «жертвами»). Колись у радянському літературознавстві повість оцінювалася як «видатне досягнення реалізму Бальзака», хоч і зауважувалися «певні романтичні перебільшення» в образі Гобсека. Насправді ж цей образ і за художнім змістом, і за своєю структурою не вписується в реалістичну художню систему і недвозначно тяжіє до романтичної традиції. Цей образ і повість загалом є промовистим прикладом художнього синкретизму творчості Бальзака, органічного поєднання реалістичних і романтичних елементів у його індивідуальному стилі.

Ефектний є фінал цієї повісті. В міру наближення до смерті скупість Гобсека стає маніакальною, витісняє всі інші нахили й переростає в сліпий інстинкт, що доходить до абсурду. Кімнати двох поверхів будинку він перетворює на склад, заповнений різними товарами й продуктами, речами й коштовностями, які він не наважувався продати купцям, боячись продешевити. «Я мало не задихнувся від смороду, в якому злилося безліч всіляких запахів. Усе кишіло червою і комашнею», — розповідає Дервіль, якому довелося давати лад усьому, що залишив Гобсек. Зрештою все це набуває сенсу метафори безплідності всієї діяльності Гобсека, котра мала руйнівний та антигуманний характер і завершилася руйнуванням його особистості.