Оноре де Бальзак - Ежені Гранде. Селяни

Генерал умовився з вахмістром, жандармським лейтенантом і прокурором, що з Парижа пришле досвідченого шпика, який прийде в замок як робітник і буде поводитися так погано, що його доведеться звільнити. Він почне пиячити, стане завсідником у «Великих-ГУ-синіх» і лишиться жити десь близько, лаючи генерала. Це був найкращий план, щоб підслухати якесь зайве слово й підхопити його на льоту.

— Хоч би мені навіть довелося витратити двадцять тисяч франків, я все ж знайду вбивцю мого бідного Мішо! — невпинно казав генерал Монкорне.

Він поїхав з цією думкою і повернувся з Парижа у січні з одним з найуміліших виучеників начальника паризької таємної поліції, який оселився в замку, ніби для того, щоб керувати внутрішніми переробками, а взявся за браконьєрство. На нього склали кілька протоколів; генерал його вигнав і повернувся в Париж у лютому.

У травні, коли настала гарна погода і в Еги з'їхалися парижани, одного вечора привезений дочкою пан де-Труавіль, Блонде, абат Бросет, генерал і віль-о-фейський супрефект, що приїхав у замок з візитом, грали — хто в віст, хто в шахи; було пів на дванадцяту. Жозеф доповів графові, що звільнений ним непридатний робітник хоче з ним поговорити; він вважає, що граф винен йому якісь гроші. За словами лакея, він був п'яний, як ніч.

— Гаразд, зараз вийду.

І генерал вийшов на галявину, в деякій відстані від замку.

— Пане граф, — сказав шпик. — Із цих людей нічого не видушити; я міг дізнатися тільки ось що: коли ви лишитеся тут і схочете, щоб тутешні жителі відійшли від звичок, яких їм дозволила набути мадмуазель Лагер, вони вас теж коли-небудь підстрелять… Робити мені тут, в усякому разі, більше нема чого; вони мене бояться більше, ніж ваших сторожів.

Граф розплатився з шпиком, який поїхав з маєтку, і від'їзд якого підтвердив підозру винних у смерті Мішо. Коли генерал повернувся в салон до гостей, на обличчі його було написане таке сильне й глибоке хвилювання, що стурбована дружина спитала його, що нового він дізнався.

— Любий друже, я не хотів би тебе лякати, але все ж краще, щоб ти знала, що смерть Мішо — це певне застереження нам, щоб ми залишили цей край…

— Я, — сказав пан де-Труавіль, — анізащо не залишив би. В мене були такого ж роду неприємності в Нормандії, хоч трохи в іншій формі, і я не поступився; тепер усе обійшлося.

— Пане маркіз, — сказав супрефект, — Нормандія і Бургундія — цілком різні місцевості. Виноград сильніше розпалює кров, ніж яблука. Ми не так добре ознайомлені з законами й судочинством, ми оточені лісами, промисловість у нас ще не розвинена, ми дикуни… Якби я мав подати пораду панові графу, це було б — продати маєток і вкласти гроші в ренту; прибутки графа подвояться, а клопотів він не матиме ніяких; якщо граф любить село, він легко придбає в околицях Парижа замок з парком, обнесеним огорожею, не менш прекрасним, ніж егський, куди ніхто сторонній не буде входити; ферми при замку будуть здаватися тільки людям, які приїжджають у своїх кабріолетах і відлічують кредитні білети; і за рік у нього не буде жодного протоколу… Проїзд туди і назад відбере якихось три-чотири години… І пан Блонде, і пан маркіз будуть частіше робити вам утіху своїм відвіданням, пані графине…

— Щоб мені та відступити перед селянами, коли я не відступив навіть на Дунаї?

— Це так, але де ваші кірасири? — спитав Блонде.

— Такий чудовий маєток!..

— Вам за нього дадуть понад два мільйони.

— Один лише замок, мабуть, коштував не менш, — зауважив пан де-Труавіль.

— Один з найкращих маєтків на двадцять миль навколо! — сказав супрефект, — але ви знайдете кращий в околицях Парижа.

— Скільки прибутків дають два мільйони? — спитала графиня.

— Тепер близько вісімдесяти тисяч франків, — відповів Блонде.

— Еги не приносять більше як тридцять тисяч франків чистого прибутку, — сказала графиня, — і, крім того, ви за ці роки зробили величезні витрати, окопали ліси канавами…

— Тепер, — сказав Блонде, — за чотириста тисяч франків можна придбати під Парижем королівський замок, купити чуже шаленство.

— Я думав, що ви дорожите Егами? — сказав граф дружині.

— Я в тисячу разів більше дорожу вашим життям. — сказала вона. — До того ж, після смерті моєї бідної Олімпії, після вбивства Мішо цей край став мені огидним; в усіх обличчях, які я бачу тут, мені здається щось зловісне або загрозливе.

На другий день, ввечері, у салоні пана Гобертена у Віль-о-Фе супрефекта зустріла така фраза мера: