Оноре де Бальзак - Ежені Гранде. Селяни

— Якби бідолаха Піжрон, замість того, щоб набридати своїй дружині, робив так само мудро, він і тепер був би живий, — сказав секретар.

Пані Судрі нахилилася до свого сусіда, коншського Гербе; вона зробила йому одну з мавпячих гримас, що успадкувала, як вона думала, від колишньої пані разом із срібним посудом, за правом загарбання, і, подвоївши дозу своїх гримас, вказала поштмейстерові на пані Вермю, яка кокетувала з автором «Більбокеїди»:

— Який поганий тон у цієї особи! Які розмови, які манери. Не знаю, чи зможу я ще приймати її у нашому товаристві, особливо, коли буває пан Гурдон-поет.

— От вам і громадська мораль! — сказав кюре, який мовчки все спостерігав і все чув.

Після цієї епіграми або, вірніше, сатири над товариством, такої стислої й правдивої, що вона могла стосуватися кожного, було запропоновано братися за бостон.

Хіба не таке життя, як тут, на всіх щаблях того, що звичайно зветься світом? Змініть тільки вислови, і буквально те саме — не менше, не більше — ви почуєте по найбільш роззолочених паризьких салонах.

Була приблизно сьома година, коли Рігу проїжджав повз «Кав'ярню миру». Сонце, заходячи і освітлюючи косим промінням гарненьке місто, розливало по ньому свої прекрасні червоні тони, а ясне дзеркало озера було контрастом виблискуванню вогняних шибок, де зароджувались найдивовижніші й найнеймовірніші барви.

Занурившись у думки, глибокий політик, весь у підступах, так повільно пустив свого коня, що, їхавши повз «Кав'ярню миру», він зміг почути своє ім'я, викрикнуте в розпалі однієї з тих суперечок, які, за спостереженням абата Топена, становили найгрубіше протиріччя між назвою цього закладу і його звичаями.

Для розуміння цієї сцени треба з'ясувати топографію цієї обітованої країни, що обмежувалася на майдані кав'ярнею, а на кантональному тракті закінчувалася славетним «Тіволі», який місцеві верховоди призначали на місце дії для однієї із сцен змови, давно задуманої проти генерала де-Монкорне.

Нижній поверх цього будинку, поставленого в куті між майданом та шляхом і спорудженого на взірець будинку Рігу, з трьома вікнами на шлях, виходить на майдан двома вікнами із скляними вхідними дверима між ними. Крім цих дверей, у «Кав'ярні миру» є ще одні невеличкі дверцята — на вузький прохід, який відокремлює її від сусіднього будинку суланжського крамаря Вале і яким проходили на внутрішнє подвір'я.

Будинок цей, весь пофарбований у золотистожовтий колір, крім віконниць, які були пофарбовані на зелене, — один з небагатьох у цьому маленькому місті будинків на три поверхи з мансардами. Ось чому.

До дивовижного розквіту Віль-о-Фе другий поверх цього будинку з чотирма кімнатами, обладнаними кожна ліжком і поганенькою обстановкою, потрібною для виправдання назви «мебльовані кімнати», здавався людям, змушеним приїжджати в Суланж у своїх справах у колишньому окружному суді, або гостям, яким не знайшлося місця в замку; але от уже двадцять п'ять років, як ці мебльовані кімнати не мали інших пожильців, крім мандрівних акробатів, ярмаркових крамарів, продавців цілющих засобів та комівояжерів. На час суланжського свята кімнати здавалися по чотири франки на добу. Ці чотири кімнати Сокара приносили йому сотню екю, не рахуючи екстраординарних прибутків від страв, які споживали в цей час в його кав'ярні пожильці.

Фасад з майдану був прикрашений зовсім незвичайним живописом. На вивісці, що відокремлювала кожне вікно від дверей, було видно більярдні киї, любовно перевиті стрічками; над бантами височіли чаші димучого пуншу в грецьких вазах. Слова «Кав'ярня миру» виблискували жовтим по зеленому полі, на кожному кінці якого були намальовані піраміди з трикольорових більярдних куль. У зелених віконних рамах були невеличкі простенькі шибки.

Десяток туй, що стирчали в своїх дерев'яних кадках праворуч і ліворуч від входу й заслуговували назви «кавових дерев», красувався своїм таким же хворобливим, як і претензійним листям. Парусинові намети, якими торговці Парижа і деяких багатих міст охороняють свої крамниці від сонячного проміння, були тоді розкішшю, ще невідомою в Суланжі. Колби, розставлені на полицях за віконними шибками, тим більше заслуговували своєї назви, що благословенна рідина підпадала в них періодичним нагріванням. Концентруючи своє проміння у лінзоподібних здуттях шибок, сонце збуджувало на виставці бродіння в суліях мадери, сиропів та лікерів і в вазах з сливами й вишнями в горілці, бо спека була така сильна, що змушувала Аглаю, її батька й шинкового слугу розміщуватися на двох лавочках, що стояли обабіч дверей і були ледве захищені від сонця нещасними кущами, які мадмуазель Аглая поливала мало не гарячою водою. В деякі дні можна було бачити, як всі троє,— батько, дочка й слуга, — сплять, розтягшись, як хатні тварини.