Михайло Стельмах - Вибрані твори

— Я і про це скажу вищестоящим інстанціям! Я свого не подарую!

— Відчиняй двері! — підвівся з-за столу дядько Стратон, і Юхрим одразу вискочив з хати.

— Оце кому-кому, а мені дістанеться, — зажурено сказала тітка Христина, перезирнулася з дядьком Себастіяном, покосувала на стіл та й пішла порядкувати до мисника.

— За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб ваші твори і в столиці порадували людей! — чаркується з гончарем Василь Іванович.

— Спасибі.

— Христино, бери чарку! — наказав дядько Себастіян.

— Маю клопоту й без неї.

— Чого це не повну налили їй?

— Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, — тітка Христина торкнулась рукою до щік, на яких і досі бунтувались рум'янці.

— За твоє здоров'я, Христе.

— За ваше, люди добрі, — і молодиця втерла очі.

— Ти чого?

Тітка Христина довірливо й сумно поглянула на Себастіяна:

— Послухались вуха його язика, а тепер горя і відром не винесеш. Аякже!..

— І де мої очі були, як ти дівувала? — тихо спитав себе дядько Себастіян.

— Ой! — тітка Христина здригнулась і самим смутком прошепотіла: — В лісах тоді були твої очі.

— І кого тепер винуватити, ліси чи себе?..

Молодиця щось тяжко відвела рукою од себе, зітхнула:

— Ет, не будем про це… Не кожен стрічає свій щедрий ранок чи щедрий вечір… Що тепер мій хитрий мацапура витворяє?..

Вже потім село дізналося, що Юхрим після розмови з головою повітвиконкому метнувся із доносом і скаргою аж у Вінницю. І там вразив, здивував і розжалобив працівників губфінвідділу своїм коронним, звідкись поцупленим реченням, що він, дбаючи про державний карбованець, навіть з-під гадюки витягав копійку. Справа закінчилась соломоновим рішенням: з Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу…

— А що це за хлопчак у тебе? — зиркнув на мене Василь Іванович.

— Михайлик! — одним словом відповів дядько Себастіян.

— Це часом не той, що космографію читав? — примружився голова повітвиконкому.

— Він самий!

— То он який ти? — дивується Василь Іванович і наближає до мене дрімливий туманець своїх незвичних очей. — Дуже кортить читати?

— Дуже, — ніяково кажу я.

— А як ти читаєш? Від дошки до дошки й посередині трошки?

— І посередині трошки, — хитаю головою і не журюся.

— І що тепер читаєш?

— Ет!

— То чого запишався?

— О! Таке скажете, — починаю пекти раків.

— Як ця книжка зветься?

— «Арабська земля і Магометова віра».

— А це тобі доконче треба знати? — і сміх закружляв навколо мене, мов танець.

То що мені залишилося робити? Теж сміятися.

— І в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, — обізвався дядько Стратон.

— Біда? — співчутливо дивиться на мене Василь Іванович.

— Не так біда, як прибідок, — одходячи, відповідаю йому.

— А читати ж хочеться?

— Аж душа болить.

— От цього я не хочу, щоб у малого душа боліла, — і Василь Іванович повів навскісною бровою на дядька Себастіяна. — Прошу тебе, при нагоді заскоч у Майдан-Трепівський [3] Тепер Майдан-Курилівський, Хмельницького району, Вінницької області. — там тепер найкраща бібліотека.

— Оце діло! — схвально кивнув головою дядько Себастіян і весело зирнув на мене. — Там книжок — море!

— Ой! — несамохіть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив рукою уста, а всі засміялись, навіть Себастіянів батько приязно похитав журною головою.

А Василь Іванович вийняв з кишені записну книжку, відсунув од себе полумисок із холодцем і почав на папері виписувати радість для мене.

Я все косував на веселі розгонисті літери, що так підхоплювали одна одну, мов збиралися до танцю, і мене обсипало чи іскрами, чи то зорями. Од утіхи мало не загопцював на лаві. Як везе, то везе шибенику!

— Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся! — націлив на мене Василь Іванович насочені усміхом губи, вирвав аркушик з книжки і подав дядьку Себастіяну. — Вчися, виходь у люди!

Весілля заграло в моїх вухах і душі, я зовсім притихаю, прислухаюся до нього, далі переводжу погляд з дядька Себастіяна на людей, а вони нахиляють до мене осміхнені, розквітлі очі. І тільки Себастіянів батько чогось зітхає.

А в цей час під вікнами загупали кроки, засвітилось, закружляло мальоване в образі дівчини сонце, і вечір забринів молодими голосами:

Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней встає пара, як тумани з моря, коли стріли падають, як дрібен дощик, а мечі блищать, мов сонце у хмарі?!