Михайло Стельмах - Вибрані твори

— Ти не галайкочи півслівцями, а говори повним словом!

— Можу, Василю Івановичу, можу й повним, — і одразу стишує голос: — Ваш хвалений Себастіян персонально мною відчинив свої двері. От яка в нього первісно-елементна культура!

— Що?! Себастіян фінінспектором двері розчинив?

— Фінінспектором! І не тет-а-тет, не сам на сам, а при людях! Ось таке він має фінансове соображеніє розуму.

— А двері ж цілі залишились?

— Не знаю, мабуть, цілі.

— За що ж ви не помирились?

— За сектори, Василю Івановичу. Я, не жаліючи себе, натурально, захищаю державний сектор, а Себастіян — індивідуальний.

— Та що ти мелеш?!

— Перевірте! Ось я тут, а Себастіян у хаті. Ми з вами на державній роботі у місті маємо кругозір, а він — пуповину, яка приросла до села. А на чому тримається село? На землі і на індивідуальній пуповині.

— А в тебе колективна пуповина вже тримається не села, а харчів із села?

— От і ви, натурально, ображаєте свого фінінспектора, насмішечки собі виробляєте. А яке життя фінінспектора в період непу і непереробленої дрібновласницької стихії? Гірше собачого, бо, дбаючи про державний карбованець, він навіть з-під гадюки має витягнути копійку!

— Ти дивись! Здорово сказано! — в голосі невідомого обізвалися подив і співчуття, а в хаті всі похмурніли.

— Кого це так розжалоблює мій пустослов? — смутніла тітка Христина.

— Голову повітвиконкому, — відповів дядько Стратон.

— Ще і йому заб'є баки мій поштуркач. І як він уміє отак прикидатися? — уголос дивується жінка. — Він тільки вдома стає самим собою, і то не завжди: навіть переді мною, забувшись, ще інколи лисичить, грає свої ролі.

Усі починають сміятися, а до хати в клубах морозу входять голова повітвиконкому і Юхрим, обличчя якого зараз сповнене шаноби до начальства і поваги до своєї особи. Юхрим зачиняє двері, крадькома дивиться, чи вони залишилися цілі, й мимоволі зітхає.

— Добрий вечір добрим людям, — простуджено вітається молодий голова, підіймає довгі вії, і на його темному обличчі гарно виділяються сірі, з дрімливим туманцем очі. Та які очі! Напевне, з приімлених купальських світанків вбирали вони той дрімливий туманець, що вигинає вії, дивує, бентежить і радує людину. — То це ти, Себастіяне, відчиняєш фінансами двері?

— Як сказано! Як це сказано: відчиняєш фінансами двері, — підростаючи, аж прицмокнув Юхрим, викруглив на коржастих щоках два великих догідливих нулі й підняв угору вказівний палець. — О!

— І на кого ти, навіжений, окаєш? — тихенько запитала тітка Христя.

Юхрим, як гусак, вигнув шию, витріщився на жінку, зашипів, зменшив на своєму обличчі нулі, але одразу ж перебудувався, посміхнувся і уклінно звернувся до голови:

— Познайомтесь, Василю Івановичу, — моя вірна, благовірна і предана половина.

— Чи не тю на тебе! — зніяковіла, засоромилась благовірна половина. — Вже моєму на голові пошиття сивіє, а в голові хрущі хурчать.

— Нічого собі характеристика! — повеселішав голова й націлив на дядька Себастіяна вії. — Ти не скажеш, чого це від тебе так утікав чоловік, що мало п'ят не розгубив?

— Напевне, поспішав зібрати свої обручі й клепки, — одразу ж відповів голова комнезаму.

— От бачите, як він розмовляє навіть у чиїйсь вищестоящій присутності! А при вашій відсутності він хотів побити мене отим батогом, що з одного кінця має музику, а з другого — біль. Розперезався Себастіян, як натуральний анархіст.

— Язик діамантовий, тільки слова — жабуриння, — спокійно обізвавсь маломовний дядько Стратон.

— Нате й мої штани в жлукто! — позлішав Юхрим. — Вони тут всі одним мотузочком зв'язані! А в'їлись у мою індивідуальність за те, що я по закону правлю податки, готові гроші з тих кустарів, які займаються не ділом, а безідейною і підозрілою фантазією.

— Почекай, почекай! Що це за безідейна і підозріла фантазія з'явилась у кустарів? — Василь Іванович підкинув угору чорні навскісні стрілки брів.

Тітка Христя благально простягла руки до голови повітвиконкому:

— Та не вірте губі мого чоловіка, — вона давно з правдою розминулась.

— Мовчи, неміч моя! Тобі й коваль розуму не вкує! — огризнувся Юхрим.

— Весело ви тут живете! — хмикнув Василь Іванович і звернувся до Юхрима: — Розкажи, як ти правиш з фантазії готові гроші?

— Отак, щоб не розгулялась вона! — і тицьнув пальцем на Демка Петровича. — Ось перед вами стоїть отой індивідум, що може, натурально, зробити з глини миску і горщик, ринку і глечик, макітру і куманець, кухоль і чарку — все, що потрібно в хаті пролетаріату і трудовому селянству. А він, замість реального трудового процесу, кинувся у мечтанія-фантазію і ліпить різну звірину, птаство і навіть чортів з людськими натяками і переживаннями. От я за це чортовиння і прикрутив його податком, за що й постраждав тілесно, бо наш голова комнезаму огороджує кустарів од податку. Ось як він розуміє і підриває фінансову політику першої в світі робітничо-селянської держави.