Михайло Стельмах - Вибрані твори

— Дала?

— Еге ж, чим вона тебе обагатила, зробила кращим, чим твою душу порадувала? Отож і є, що нічим. А тимчасом приміть, як у ній описується попівські маєтки, куркульські хутори усадках, біленькі хати, затінені вишняками. Словом, рай. А для чого це? Щоб тобі здавалось: як гарно життя текло, якими добрими були всякі батюшки та матушки, пани та куркулі і як треба покірно за сочевичну юшку гнути на них біднякові спину. Отак непомітними і хитрими стежечками введуть тебе в той світ, якого ніколи не було, у світ, видуманий буржуазними націоналістами, які пізніше з Петлюрою відділяли нам м'ясо од кості. Найвище щастя у цій книжечці — мати свій хутір, свою пасіку, своїх наймитів. Найвища ступінь розумової діяльності — послухати проповідь попа і потім ахкати біля затурканої жінки і голодних, неписьменних дітей: який у нас розумний батюшка… Що ж, ти такою людиною хочеш бути?

— Ні, Свириде Яковлевичу, волом я ніколи не стану.

— Це ти сказав до пуття. Людина, що побачила революцію, волом не стане. А ти знаєш, що таке людина? — і на повних устах Мірошниченка дрогнула по-юнацьки хороша усмішка. — Це великий талант, народжений тільки раз, неповторний талант. Той — агроном, той — інженер, той — мореплавець, той — полководець, той — політик, той — вільний хлібороб вільної землі, яка аж важкою стає від зерна добірного, плоду червоного.

— Воно, Свириде Яковлевичу, послухай вас, то, вийде, що кожна людина — талант, — вперше за весь вечір усміхнувся Дмитро.

— А ти думав як? Про що ж я толкую тоді? Звісно, кожна людина — талант. І то такий, що ніколи не повториться.

— Тоді виходить, що у нас сто сімдесят мільйонів талантів, — уже зовсім з недовірою поглянув на Мірошниченка, хоч слова, сказані про землю, солодким щемом віддались у грудях, відтиснули сердечний біль.

— Сто сімдесят! І ні на одного чоловіка не менше. Ти бачив сад у весняній напрузі? Тисячі пуп'янків укривають дерево, і кожний з них розцвітає в поліття. А що ж ти думаєш — людина гірша дерева? Вона не може розцвісти найкращим квітом? Ми — країна талантів. Тільки нас скручувало, розламувало надвоє, висушувало і вганяло в могилу прокляте минуле. Коли шкорина хліба була варта більше, ніж життя, тоді мало пробивалася наша найдорожча сила. На горючому піску росли, панськими ногами витоптувались. А тепер на нашій землі життя наступає. Настала та пора, коли кожна людина може засіяти, як веселка, всією красою своєю. Тільки не лінуйся, тільки працюй душею для народу, а не думай про своє малесеньке, як горобиний ніс, мізерне щастячко… Нелегко нам, дуже нелегко. Скільки труднощів чекає. Але це такі труднощі, що не розломлюють, а підносять угору людину. Без революції, без партії згнив би ти по наймах. А тепер захочеш — знайдеш свою дорогу. Правда, коли не кататимешся на куркульських бричках. Так-то, парубоче. Ну, пішов я. Прощавайте. — Тепер обличчя Мірошниченка світилося строгою, гордовитою впевненістю. Прояснився трохи і Дмитро.

— Свириде Яковлевичу, я до вас завтра по книжки прийду. Про землю мені підберіть.

— Підберу. Професора Вільямса є у мене книга. Дуже путяща.

Дмитро провів Мірошниченка аж до розстанні, що тьмяно просвічувалася іскорками вогкого піску. 1 раптом Свирид Яковлевич, прощаючись, затримав у своїй руці Дмитрову руку і задушевно сказав:

— А Марта — дівчина хороша. Коли полюбилась — одружись. А до Варчуків щоб і нога твоя не переступила… Як подумаю, Дмитре, — він, тільки він, Варчук, винен, що твій батько загинув; душа мені підказує: тільки так було. Коли б не підстрелили його, не те що річку — море переплив би… Людиною був!

З кожним роком, сам не помічаючи того, Свирид Яковлевич все повніше і повніше в розмовах обрисовував образ свого товариша. Він забував усе те недосконале, що не з вини Тимофія, а з вини тяжкого безпросвітного життя залишилося в ньому. Зростаючи сам, він і Тимофія показував таким, яким той не тільки був, а яким би став тепер у житті.

Іноді навіть Докія з подивом дивилась на Свирида Яковлевича, думаючи, що не так він сказав про Тимофія.

Тоді Мірошниченко густим, обвітреним голосом зразу ж обрізав:

— Чого ти так дивишся на мене? Тимофія я краще знав за тебе. Ми з ним ще з дитинства, коли ти в кукли бавилась, на Колчака жили обривали. Разом в германську воювали, разом і в революцію плече в плече стояли. А в тяжку годину, коли смерть за тобою, як тінь, ходить, найкраще чоловік пізнається. Мало ще ти взнала свого Тимофія. Кришталь він! Чистий! Таким і Дмитра хочу бачити…