Михайло Стельмах - Вибрані твори

Повертаючись із цукроварні, Дмитро обламався в дорозі. Кисло пахнув обмерзлий жовтуватий жом, сумовито шипіла під копаницями нев'їжджена блідосиня дорога, поскрипували над шляхами дерева, обвішані білими, з довгими торочками хустками.

Розпластавши крила, на черешневу гілку спустився ворон, і посипалось дороге вбрання з дерева, розвіваючись димчастим пилом.

— Кар! — переможно заскрипів птах і витягнув посивілу шию.

Неквапно, приноровлюючись до ходи коня, Дмитро ішов біля саней, часом по коліна вгрузаючи в сніг.

На заході поволі гаснув світлий, загублений сонцем пояс. В далині замигтіло жовтими вогниками село, забрехали собаки, приємно повіяло гіркуватим димом. Рукавицею стер паморозь з коміра свити, і в цей час назустріч йому вилетіли затінені по груди кучерявими клубками снігового пилу дужі коні, швидко несучи крилаті саночки.

Вправна рука машталера легко звернула з дороги і раптом на всьому ходу здибила, зупинила вороних. — Здоров, Дмитре, — притримуючись за плече Карпа, підвівся старий Варчук, накритий до надбрів'я гостроверхою кобкою.

По скривлених тремтливих губах Сафрона відчув недобру вість для себе.

— Добрий вечір, — потягнув до себе карого.

— Так от що, Дмитре, — підвищуючи голос, дрібно затряс рукавицею. — Зарубай собі на носі: ти ніколи Марти не візьмеш, ніколи.

— Чому? — злою усмішкою зміряв ошкірене повне обличчя Карпа.

— Як то чому? — ски'пів Сафрон. — Багатством, калиткою не доріс! Марту за Ліфера віддаю! Щоб твого духу коло моєї хати не було.

— Овва, які ви грізні!

— Побачу — приб'ю! Святе моє слово — приб'ю.

— Хвалилася вівця, що в неї хвіст, як у жеребця.

— Ах ти ж… — вискочив з саней і рвонув гарапника з руки Карпа.

— Дядьку Сафроне, відійдіть од гріха! — насупивсь.

— Я тебе відійду, що до вечора відійдеш, — через сани цьвохнув гарапником. Чорні очі заокруглились, наче у птаха. — Я тебе відійду, чортів злидень! Злидні чортові!

— Вйо! — спокійно гукнув Дмитро на коня, красномовно спершись обома руками на рожен.

«Отак обірвалось все». У вухах гуділа до болю розріджена ворожнеча, гул наростав, гарячими хвилями наповнював голову, і вже не чув, як, танцюючи на снігу, матюкався Сафрон…

Дома розпріг коня, не вечерявши пішов на хутір.

Сильнішав мороз, дим з коминів валив рівно, зливаючись з небом. Забувши обережність, пішов так швидко, що незабаром з чуба покотився піт, запарувало тіло. Перескочив через пліт, вдарив сніжкою у вікно і пішов до високого, завіяного снігом стогу сіна. Калатало серце так, що не чув, як заскрипіли на снігу дівочі кроки. Закутана по самий ніс шерстяною хусткою, Марта впала йому на груди.

— Ой, непорадна та година, в яку я родилась! — почув, як її сльози падали йому на підборіддя.

— Чого ти?

— Дивись, як списав мене старий, — відкинула хустку. Все обличчя було ізсинене. На розпухлих губах засохла кров, під очима світились синці.

— От сволоцюга!

Поцілував і не міг второпати, чого уста її були солоними.

— Почула, що віддає мене за Ліфера — в ноги кинулася з просьбою. А він як визвіриться, ногами змісив усю. «Я тебе, нечиста душа, схочу — посолю і з'їм, схочу — без солі з'їм! Набралася розуму від злиднів. Я тобі з печінками його виб'ю» — і пішов Горпину бити, що не доглядала мене. Пропала я, Дмитре! — і знову окропила його сльозами.

— Чого голосиш? — Задумавсь і знову не міг зрозуміти, чому поцілунок терпкий і солоний.

Билась Марта головою на його грудях, здригались плечі, наче крила у птиці, перекочувалась дрож по спині.

Бачив матір свою. Спрацьовану, з потрісканими од негоди і праці руками, що стільки переробила роботи на своему віку. Марніла краса на лиці, розрізалась зморшками, тільки виразні карі очі були по-дівочому молоді, красиві.

— Послухай, Марто, іди додому, збери собі хоч переміну одежі та й підемо до моєї матері.

— До твоєї матері? Вона ж прожене мене без приданого, — ще сильніше затремтіла, аж зуби почали клацати.

— Не знаєш ти моєї матері, — відповів гордовито. — А як поталанить нам, проживемо без багатства. Багато того щастя чоловікові треба? Заробити на хліб кревно, з'їсти певно та в злагоді вік прожити — от і все тобі щастя. Чи так я кажу?

Задумливо пригорнув дівчину.

Таким увижалось йому це селянське щастя, до якого тягнувся й дотягнутись не міг…

— Який ти незвичайний, Дмитре. Скільки в нас люду перевернулось, а в усіх тільки одне на думці — багатство, гроші, земля, зиск. Один ти такий… найкращий.