Михайло Стельмах - Вибрані твори

— Подивись, як Ларіон Денисенко «вісімки» пише. Широкоплечий, увесь зарослий скуйовдженим колесом волосся, обважнілий чолов'яга пильно цілиться очима в двері, але, зробивши два кроки вперед, невідомою силою відштовхнувся до лави.

— Ух, ти, холеро, — насторожено дивувався Ларіон і знов пильно цілився на клямку.

У сінях Марта обвила руками Дмитра:

— Чув, чув, що сказано?

— Та чув же. Побачать іще, — одхилив дівчину від себе. Над ганком висіли важкі кетяги пов'язаної в пучки калини. Неяркий надвечірній промінь сонця з відчиненої хвіріки освітив Марту, Дмитра і погас — хтось з вулиці зачинив хвіртку.

— Виберу пору, коли старий роздобриться, і скажу йому про нашу любов. Чув, що про тебе говорив…

— Хто його знає. Старого твого не розкусиш спроста. Його слово слухай і дослухайся. Почуєш одне, а в ньому ще друге є, як горіх у шкаралупі, — сперся рукою на волоський горіх.

І раптом здригнулася дівчина, обернулась до воріт: з вулиці розгонисте задзеленчав балагульський дзвоник.

— Невже до нас? Невже до нас? — скривилась од болю.

Розчинилась брама.

Закосичені кольоровими биндами, підлетіли під ганок задимлені шпаки, і Митрофан Созоненко в шапці-макітрі підвівся з воза, за ним потягнувся високий, вищий на цілу голову за батька Ліфер. Він зразу ж злісно закліпав на Дмитра.

— Марто, батьки дома? — витираючи піт з рудого обличчя, усіяного великими коноплинами ластовиння, старий Созоненко подав дівчині ржаву руку.

— Дома, — обернулась, здригнулось плече і, похиливши голову, дівчина повела гостей до хати. Гусаком проплив весь у чорному Ліфер, дивлячись згори вниз.

«Ворон ворону око не виклює. От і просись тепер», — засмоктало всередині Дмитра. Зійшов з ганку і важко опустився на невелику вогкувату лавку, затінену вишняком.

Від болючих думок щось обривалось у ньому і здавалося — вечір ставав невидющим і важким, неначе хмара. Самотня зоря метеликом двоїлась в очах. На мить розчинились хатні двері, і жмут п'яних голосів долетів до Дмитра.

З сіней вийшов Сафрон, попрямував до воріт і довго, як пляма старого портрета, чорнів у рамці розчиненої хвіртки. Навколо нього все більше густіла синь, і нарешті темінь проглинула неясний високий контур. Ще хтось переступив через поріг.

«Неначе окружне начальство… Як його?.. Чого ж Марта не виходить? Десь Ліфер причепився, як реп'ях. Гниляк трухлявий. Ще побачимо, чия візьме. Брешеш, щоб я дівчину в баришницькі руки віддав…»

— Кого виглядаєте; Сафроне Андрійовичу?

— Та…одного гостя, — тихо з паузами озвався голос Варчука.

— Видно, важливого? Бачу: кілька разів виходили. А ви спроста не будете… — заклекотав смішок, і Дмитро недочув останніх слів.

— Гість порядний.

— Чи не Омелян Крупяк?

— Він. А ти звідки знаєш?

— Ще б не знати.

— Він на Покрову іноді заскакує до мене. Це дорогий для нього день.

— Ще б не дорогим був. Врятували тоді Омеляна. В двадцять першому діло було… Навряд, щоб він сьогодні прибув.

— Щось трапилось? — глухіше забриніли тривожні нотки.

— Ні… Омелян, здається, на повишення пішов, — і в отих останніх «ш» зашипіла погано прихована заздрість.

— Хлопець меткий.

— Який там меткий! Безрозсудний! Хіба він має право приїжджати сюди на Покрову? Щоб люди бачили? Дитяче хизування. Мірошниченко як пронюхає… Теж мені завзяття.

— Ну, ти цього не говори. Сміливий! А коли до мене приїжджає, то ніяке погане око не побачить.

— Тепер не сміливість, а обережність більшу вагу має. Не ті часи.

— Так що ж з Омеляном?

— Прочував краєчком вуха: у Вінницю послали його гостювати. Там у відділі Академії наук Отаманівський сидить — чоловік не без інтересу. Прямо на виду ожив, відколи Грушевський з-за кордону повернувся.

— Щось холоднувато, ходімо до господи.

Вогник сірника пташиною забився в ліхтарі складених просвітлених долонь, на мить вирвав з пітьми половину нахмуреного обличчя Варчука і погас. Тихо, наче од вітру, скрипнула хвіртка.

Сафрон зупинився.

— Хто там?

— Це я, — озвався старечий жіночий голос.

«Матір Варчука», — пізнає Дмитро. І мов крізь туман в уяві побачив згорблену, засушену бабусю, яку, обібравши до нитки, Варчук прогнав із дому. Тільки дякуючи Горпині найняв комірне, і то подалі від свого будинку: все менше ходитиме.

— Іди, Петре, до хати. Я через хвилину зайду. Під шелест кроків невпевнено, немов обмацує землю, постукує палиця.

— Добрий вечір, сину. З празником тебе, — тремтить сумовите несміле слово. Так, мовби воно когось просить і боїться, боїться.