Михайло Стельмах - Вибрані твори

Тільки й залишилась єдина відрада — збивати гроші. І він збивав їх з усією куркульською хитрістю, винахідливістю і скаредністю. Один ліс золотими листками осипався в тонкі, але цупкі пальці Сафрона. Мало не щоночі він з Карпом на двох підводах виїжджали у чорнолісся, і найкращі гордовиті ясени зі стогоном, востаннє бризкаючи росою, падали на холодну землю. З їхнього ще живого тіла відрізувались чотирьох-аршинні шпони. І пливли вони лісовими дорогами до великої парні сутулого і завжди покритого сирим, як переварені ясенові штуки, рум'янцем Івана Січкаря. Той пильно оглядав кряжі, бракував за найменший сучок, а потім середнім, туго налитим жиром пальцем, ніби граючись, ловко викидав з заяложеної калитки золоті п'ятірки чи срібні карбованці — Сафрон папірців ніколи не брав.

— Ти скоро, Сафроне, за один ліс срібний будинок збудуєш, — усміхався Січкар одвислою нижньою частиною обличчя.

— Золотий! — сердився Сафрон.

— Може, на золотий і невистачить матеріалу, а на срібний повинно хватити. Може, брешу? — і дрібні зіниці Січкаря, як дві краплини олії, задиркувато грали на сірих, наче притрушених попелом білках. — Свині ж і гуси вагонами возив в Одесу?

— А скільки за ті вагони злупили? А скільки на могоричі пішло? — гарячився Сафрон. — А як податками душать тебе?!

— Душать, що спасу нема, — погоджувався Січкар. — І нема тобі у цій власті ніякої підтримки. В революцію Військово-революційний комітет за торгівлю до стінки ставив, а тепер патентами обдирають до останньої нитки. Все власті і власті, а коли ж собі що в калитку покласти? — і вогкі, блискучі, наче намазані смальцем губи Січкаря вже не відстовбурчувались в усмішку, а злісно вигинались униз. — Хіба б так жити нам…

— Да, живеш, аби світ не без тебе… Забрали землю, щоб вас лиха година ще до вечора забрала…

Проходили літа, з поділеної землі покуштували хліба злидарі, заросла стара межа, та злість Сафронова змогла тільки з ним зотліти. Як хвороба рук, вчепилась вона в його сухе тіло і поїдом їла.

«Дочекатися б того дня, коли злидням животи не хлібом, а цією землею напхають. І більше нічого мені не треба», — говорив Сафрон куркулям і жив цією сподіванкою та спогадами минулого…

— Ну, як мої нові? — осадив Карпо біля брами вороних.

— В борозного копита нікудишні, шльопає, наче підпалками. А так, збоку, показують нічого. Стрілки треба розчистити.

— От чорт, успів уже придивитися, — скочив Карпо з брички. — Циганом би тобі бути.

— І то хліб.

Клацнула клямка, і в голубому просвіті, між напівпрочиненою хвірткою і тесаним стовпом, застигла, вся в червоному, здивована Марта. Паленіло округле лице, тріпнулись пелюстками рожеві ніздрі прямого, красиво закругленого носа; сірі виразні очі світились цікавістю і щастям. Притримуючи рукою хвіртку, другою перебирала русу косу, що впала на груди. Аж цебеніла вся молодим здоров'ям, пишною дорідністю.

Глянув Дмитро на дівчину, застиг, занімів, тільки очі заясніли чи від подиву, чи від радості.

— Чаго очі витріщила, як теля на нові ворота? — замахнувся гарапником Карпо. — Відчиняй браму! Де-легатко! Це тобі не на зборах гораторствувати. Бач, — звернувся тихо до Дмитра, — на посиденьки в сельбуд потягнулась. Ну, батько їй приписав такі збори, що й сісти на лаві деякий час неспідручно дівці було… Та швидше там! — гостро зиркнув на Марту.

«Розкричався лупатий, — сковзнув очима по спині Карпа, — крізь вигнуті ноги хоч свиней проганяй».

Широке подвір'я було завалене деревиною, тесом, в'язками дубової кори. Як цяцька, красувався на цегляному підмурку будинок з ганком, оторочений навкруг дерев'яною різьбою. Біля причілкового вікна розрісся волоський горіх.

З баняком до сажа пробігла Софія Кушнір, лукаво блиснувши очима на Дмитра, і зразу ж її обличчя набрало виразу перебільшеної скромності, за якою приховалась значуща усмішка.

Коли відкрили двері, з світлиці вдарило міцним самосадом, самогоном, яблуками і розпареним їдким потом.

Гості щільно затиснули три столи. Від божниці через дві стіни потекло потемніле золото і срібло образів, під образами у великих рамках тиснули одна одну старі фотографії, на комині витрішкувато дивились червоні голуби з підведеними білою глиною ногами.

— Наче Дмитро прийшов, — підвівся з покуття господар і схвально подивився на Карпа.

— Добрий день! — зупинився Дмитро, розглядаючи Барчука. Біла, підперезана тонким плетеним поясом сорочка облягала худе, костисте тіло Сафрона. На чорному клинцюватому обличчі гостро горбився, зразу ж біля надбрів'я, великий ніс і обвислим тонким косяком вростав у смолисті хвилясті вуса. Під чорними, без блиску очима двома круто вигнутими циганськими сережками витягнулися фіолетові підтьоки.