Стендаль - Червоне і чорне

«Подробиці страти і останні хвилини життя Луї Жерделя, страченого в Безансоні…»

Папірець був розірваний. На звороті можна було прочитати перші два слова рядка: «Перший крок».

«Хто міг покласти сюди цей папірець? — спитав себе Жюльєн. — Бідолаха, — додав він, зітхнувши, — його прізвище закінчується так, як і моє…» — І він зібгав папірець.

Коли Жюльєн виходив, йому здалося, що біля кропильниці кров: це була розлита свячена вода, але від червоних завіс на вікнах вона здавалась кров’ю.

Зрештою Жюльєнові стало соромно за свій таємний страх.

«Невже я такий боягуз? — сказав він сам до себе. — До зброї!»

Цей заклик, що так часто повторювався в розповідях старого лікаря про битви, здавався Жюльєнові героїчним. Він встав і швидко попрямував до будинку пана де Реналя.

Незважаючи на свою мужню рішучість, коли він побачив за двадцять кроків перед собою мерів дім, його пройняв непереборний страх. Чавунна гратчаста хвіртка була відчинена; вона здалась йому розкішною; треба було ввійти в неї.

Та не тільки в Жюльєна стискалося серце від того, що він входив у той дім. Пані де Реналь, з її надзвичайно несміливою вдачею, була приголомшена тим, що якась чужа людина, з обов'язку, завжди стоятиме між нею й дітьми. Вона звикла до того, що її сини сплять у її кімнаті. Вранці вона пролила немало сліз, коли побачила, як їхні ліжка переносять до кімнати, призначеної для гувернера. Марно просила вона чоловіка, щоб він дозволив повернути ліжко найменшого хлопчика, Станіслава Ксав'є, в її кімнату.

Властива жінкам вразливість у пані де Реналь була надзвичайно загострена. Вона вже уявляла собі гидкого, грубого, розпатланого суб'єкта, якому дозволяється лаяти її дітей тільки тому, що він знав латинь, і за цю варварську мову він ще й шмагатиме її синів.

Пані де Реналь саме виходила через скляні двері вітальні в сад з тією жвавістю і грацією, що були їй властиві в ті хвилини, коли ніхто на неї не дивився; в цю мить вона помітила біля входу молодого селянина, ще майже хлопчика, дуже блідого й заплаканого. Він був у чрастій білій сорочці, а під пахвою тримав чистеньку курточку з лілового ратину.

Обличчя цього селянського хлопця було таке біле, очі такі ніжні, що в трохи романтичній уяві пані де Реналь спочатку виникла думка, чи це, бува, не переодягнена дівчина, яка прийшла про щось просити мера. їй стало жаль цієї нещасної, що стояла біля вхідних дверей, очевидно, не наважуючись підняти руку до дзвоника. Пані де Регаль попрямувала до неї, на хвилину забувши свої гіркі турботи про гувернера. Жульєн стояв обличчям до хвіртки й не помітив, як вона підійшла. Він здригнувся, почувши над самим вухом лагідний голос:

— Чого ви хочете, дитино моя?

Жюльєн хутко обернувся і, вражений сповненим співчуття поглядом пані де Реналь, на мить забув свої побоювання. Зачарований її красою, він забув про все на світі, забув навіть, для чого прийшов сюди. Пані де Реналь повторила своє запитання.

— Я прийшов, бо я маю тут бути гувернером, пані, — сказав він нарешті, спалахнувши від сорому за свої сльози і намагаючись непомітно витерти їх.

Пані де Реналь остовпіла: вони стояли поруч і дивились одне на одного. Жюльєнові ще не траплялося, щоб дама в такому гарному вбранні і з таким білосніжним обличчям так лагідно з ним розмовляла. Пані де Реналь дивилась на великі сльозини, що застигли на тільки-но блідих, а тепер палаючих щоках цього селянського парубійка. Раптом вона засміялася нестримно й весело, як дівчисько. Вона сміялася сама з себе і не могла отямитись від щастя: як? Оце і е той гувернер, якого вона уявляла собі брудним нечупарою, попом, що лаятиме й шмагатиме різкою її дітей?

— Невже, пане, — вимовила вона нарешті, — ви знаєте латинь?

Це звернення так здивувало Жюльєна, що він на мить розгубився.

— Так, пані, — сказав він несміливо.

Пані де Реналь була така рада, що навіть наважилась сказати Жюльєнові:

— А ви не дуже лаятимете моїх бідолашних хлопчиків?

— Я, лаятиму? — здивовано сказав Жюльєн. — За що?

— Правда ж, пане, — додала вона, після маленької паузи, і в її голосі звучало дедалі більше хвилювання, — ви будете до них добрі, ви мені обіцяєте?

Чути, як така пишна дама вдруге і цілком серйозно називає його «паном», — це справді перевищувало всі сподівання Жюльєна: які б повітряні замки він не будував собі в юнацьких мріях, він завжди був певен, що жодна знатна дама не удостоїть його розмовою, поки на ньому не буде гарного військового мундира. Пані де Реналь, з свого боку, відчула приємне розчарування, побачивши ніжне обличчя Жюльєна, його великі чорні очі й гарне волосся, що кучерявилося на цей раз ще більше, ніж звичайно, бо він дорогою, щоб освіжитися, занурив голову в басейн міського фонтана. І от, на її велику радість, цей юнак, схожий на боязку дівчину, і був тим страшним гувернером, якого вона, тремтячи за своїх дітей, уявляла жорстокою потворою. Для лагідної душі пані де Реналь контраст між тим, чого вона побоювалась, і тим, що побабчила, становив цілу подію. Нарешті вона отямилась. Вона з подивом побачила, що стоїть біля дверей із хлопцем у простій сорочці та ще й зовсім поруч нього.