Стендаль - Червоне і чорне

Через годину лакей передав Жюльєну лист: це було справжнє освідчення в коханні.

«Стиль не дуже афектований», — сказав собі Жюльєн, намагаючись цим літературним зауваженням стримати радість, яка зводила його щоки, змушуючи мимоволі широко посміхатись.

— Нарешті! — скрикнув він раптом, неспроможний стримати захопленого хвилювання. — Нарешті я, бідний селянський хлопець, дочекався любовного признання від знатної дами! Треба визнати, що я тримався непогано, — додав він, роблячи зусилля, щоб стримати свою буйну радість. — Я зумів зберегти гідність, ніколи не говорив їй, що люблю її.

І він почав розглядати кожну літеру, кожне слово. В мадемуазель де Ла-Моль був красивий, дрібний англійський почерк. Йому треба було чимось зайняти свою увагу, щоб хоч трохи вгамувати радість, від якої у нього паморочилося в голові.

«Ваш від'їзд змушує мене висловитись… Не бачити вас довго — це понад мої сили…»

Рантом одна думка вразила Жюльєна, як відкриття; пройнявшись ще більшою радістю, він перестав розглядати лист.

— Отже, я переміг маркіза де Круазнуа, — скрикнув він, — і це я, що говорю лише про серйозні речі! А він же такий красень, в нього вусики й розкішний мундир, він завжди вміє сказати влучне й дотепне слово.

Жюльєн пережив хвилину невимовного раювання; він блукав по саду, не тямлячи себе від радості.

Трохи згодом він піднявся у свій службовий кабінет і попросив доповісти про себе маркізові де Ла-Молю, який, на його щастя, був дома. Показавши йому кілька ділових листів з Нормандії, Жюльєн без будь-яких зусиль переконав маркіза, що клопоти, пов'язані з нормандськими процесами, змушують його відкласти свою поїздку в Лангедок.

— Я дуже радий, що ви не їдете, — сказав маркіз, коли вони закінчили справи, — мені приємно вас бачити.

Жюльєн вийшов. Ці слова збентежили його.

«А я хочу звабити його дочку, розладнати, можливо, її шлюб з маркізом де Круазнуа, на який він покладає такі надії: коли сам він не буде герцогом, то принаймні дочка його дістане табурет».

В Жюльєна майнула думка виїхати в Лангедок, незважаючи на лист Матильди і на розмову з маркізом. Але цей проблиск доброчесності мигнув і негайно зник.

«Чи не надто я добрий, — казав він собі, — чого це мені, плебеєві, жаліти таку знатну сім’ю! Адже герцог де Шон кличе мене слугою! А якими способами збільшує маркіз своє величезне багатство? Тим, що продає ренту на біржі, коли дізнається при дворі, що завтра розіграється щось подібне до державної кризи. Невже я, кинутий долею-мачухою в останні ряди, я, кого вона наділила благородним серцем і не дала навіть тисячі франків ренти, залишивши без шматка хліба, — так, буквально без шматка хліба, — невже я відмовлюсь від щастя, що випало мені на долю? Від прозорого джерела, що може вгамувати мою спрагу в пекучій пустині посередності, якою мені так важко йти! Чорт забери, нема дурних, кожен живе для себе в цій пустелі егоїзму, що зветься життям».

І він пригадав, які сповнені зневаги погляди кидали на нього пані де Ла-Моль і особливо її приятельки, придворні дами.

Насолода перемоги над маркізом де Круазнуа остаточно заглушила голос доброчесності.

— Якби я хотів побачити його гнів — вигукнув Жульєн. — 3 якою певністю я прошив би його тепер шпагою «— І він зробив блискавичний рух випаду. — До цього часу я був у його очах просто хам, що розхрабрувався понад міру. Після цього листа я йому рівня. Так, — казав він з якоюсь безмежною насолодою, смакуючи кожне слово, — наші достоїнства — мої і маркіза — були зважені. Прекрасно — скрикнув він, — отак я й підпишусь під своїм листом. Не думайте, мадемуазель де Ла-Моль, що я забуваю про своє становище. Я вам дам зрозуміти й відчути, що це заради сина тесляра ви зреклися нащадка знаменитого Гі де Круазнуа, який супроводив у хрестовому поході Людовіка Святого.

Жульєн не міг більше стримати своєї радості. Його потягло в сад, бо кімната, де він був замкнувся на ключ, здавалась йому занадто тісною, він задихався.

«Я, бідний селянин з Юри, — повторював він раз у раз, — приречений завжди носити цей похмурий чорний костюм! А проте двадцять років тому і я носив би мундир як вони! Тоді такий чоловік, як я, або був би убитий, або став би генералом у тридцять шість років». Лист, якого він стискав у руці, наче додавав йому росту, він почував себе героєм. Тепер, щоправда, цей чорний костюм може дати до сорока років посаду на сто тисяч франків і синю орденську стрічку, як у єпископа Бовейського.