Стендаль - Червоне і чорне

Якщо я запитаю в кого-небудь про причину її жалоби, то, мабуть, знову зроблю безтактність».

Жюльєн тепер уже зовсім опам'ятався від своїх захоплених мрій. «Треба перечитати листи, написані сьогодні; бог знає, яких я наробив там помилок і дурниць». Намагаючись зосередитись, він взявся за перший зі своїх листів, коли раптом почув зовсім близько від себе шарудіння шовкової сукні; він швидко обернувся й побачив мадемуазель де Ла-Моль, що стояла за два кроки від його столу й сміялася. Жюльєн відчув роздратування: йому перешкодили вдруге.

Що ж до Матильди, то вона тільки що зрозуміла, як мало важить вона для цього юнака. Сміялася вона, щоб приховати своє збентеження, і це їй удалось.

— Ви, мабуть, міркуєте про щось захоплююче, пане Сорель. Може, це якийсь цікавий епізод того повстання, що привело в Париж графа Альтаміру? Я була б дуже рада дізнатися, про що ви думаєте, я нікому не скажу присягаюсь вам. — Матильда сама дивувалась, як вона могла вимовити ці слова. Як? Вона благала підлеглого? її збентеження стало ще більшим, і вона грайливо додала:

— Що могло перетворити вас, звичайно таку стриману людину, в натхненну істоту, в якогось мікеланджелівського пророка?

Це запитання, зроблене так різко й безцеремонно, глибоко образило Жюльєна, і він знов наче знавіснів.

— Чи правильно робив Дантон, що крав, — заговорив він раптом, і тон його ставав дедалі суворішім, — чи повинні були революціонери П’ємонту й Іспанії заплямувати народ злочинами! Роздавати нагороди і командні місця в армії людям без будь-яких заслуг? Чи люди, нагороджені орденами, не побоялися б тоді повернення короля? Чи слід було віддати на розграбування туринську касу? Одне слово, мадемуазель, — сказав він, наступаючи на неї з грізним обличчям, — чи повинна людина, що хоче знищити невігластво й злочини на землі, пронестись по землі, як буря, змітаючи наосліп все на своєму шляху?

Матильді стало страшно, вона не могла витримати його погляду і відступила на два кроки. Вона мовчки дивилась на нього одну мить, потім, засоромившись свого страху, легкою ходою вийшла з бібліотеки.

Жюльєн перечитав свої листи. Почувши дзвінок на обід, він подумав: «Яким смішним я, мабуть, здаюся цій паризькій ляльці! Яке. божевілля — щиро висловлювати перед нею свою думку! А втім, може, це вже не так і безглуздо; в даному разі викласти правду було гідним мене. Нащо їй треба знати мої найпотаємніші думки? Вона безцеремонна. Так робити непристойно. Мої міркування про Дантона зовсім не входять до тих службових обов'язків, за які мені платить її батько».

Коли Жюльєн зайшов до їдальні й побачив мадемуазель де Ла-Моль в глибокому траурі, він забув про своє незадоволення. Це здалося йому тим більш дивним, Що ніхто з членів сім'ї, крім неї, не був у чорному.

Після обіду він цілком отямився від того несамовитого збудження, в якому перебував цілий день. На його щастя, на обіді був той самий академік, який знав латинь. «Ось хто, мабуть, не буде з мене глузувати, подумав Жюльєн, — коли, як мені здається, мов запитання про траур мадемуазель де Ла-Моль виявиться безтактністю».

Матильда дивилась на нього з якимось особливим виразом. Ось воно, кокетство паризьких жінок точнісінько таке, як його мені змальовувала пані де Реналь, — подумав Жюльєн. — Сьогодні вранці я був з нею не дуже люб'язний, не виконав її примхи й не став з нею розмовляти. І від цього я піднявся в її очах. Звичайно, чорт ще себе покаже. Згодом її гордовита зневага знайде причину помститись на мені. Я тільки розпалюю її пиху. Яка різниця, коли порівняти з тим, що я втратив! Яка чарівна природність! Яка щирість! Я знав усі її думки перш, ніж вона їх висловлювала, я бачив їх зародження; в її серці у мене був тільки один супротивник — її страх за життя дітей; але це почуття розумне й природне, воно було мені навіть приємне, хоч я від цього й страждав. Ото дурний був! Мрії про Париж, якими я тоді тільки й жив, заважали мені оцінити по-справжньому цю божественну жінку.

Яка різниця, боже праведний! І що ж я бачу тут? Суху, зневажливу пиху, всі відтінки самолюбства, та й більш нічого».

Всі вже встали з-за столу. «Треба не прогавити мого академіка», — вирішив Жюльєн. Коли всі виходили в сад, Жюльєн підійшов до нього і лагідно, смиренно сказав, що цілком поділяє його обурення з приводу успіху «Ернані».