Стендаль - Червоне і чорне

Ця велика подія ще підстьобнула догідливість усіх зубожілих завсідників дому. Якщо й раніше їх мало чим можна було образити, то тепер вони вже не ображались ні на що. Явну зневагу до них виявляли рідко, але Жюльєн кілька разів почув за столом коротенькі діалоги між маркізом і його дружиною, дуже жорстокі щодо людей, що сиділи з ними поруч. Ці вельможні персони не ховали свого відвертого презирства до всіх, чиї предки не їздили в королівській кареті. Жюльєн помітив також, що тільки згадка про хрестові походи викликала на їхніх обличчях вираз глибокої серйозності, поєднаної з повагою. А звичайна повага в них мала певний відтінок поблажливості.

Серед цих розкошів і нудьги Жюльєн цікавився тільки паном де Ла-Молем. Жюльєнові було приємно почути одного разу, як маркіз запевняв когось, що не брав ніякої участі в підвищенні бідолахи Ле-Бургіньйона. Це була люб'язність по відношенню до маркіза: Жюльєн знав правду від абата Пірара.

Якось уранці, коли абат працював в Жюльєном у бібліотеці маркіза над нескінченним процесом з абатом Фрілером, Жюльєн раптом спитав його:

— Скажіть, пане, обідати щодня за столом маркізи — це один з моїх обов'язків чи особлива ласка до мене?

— Це надзвичайна честь! — відповів обурений абат. — Пан Н., академік, який вже п'ятнадцять років всіляко підлещується до господарів дому, не міг домогтися такого права для свого племінника, пана Тамбо.

— А для мене, пане, це найтяжча частина моїх, обов'язків. Навіть у семінарії я не так нудьгував. Я бачив кілька разів, що навіть мадемуазель де Ла-Моль позіхає, хоч вона, мабуть, уже звикла до ґречностей друзів дому. Я боюся заснути. Благаю вас, попросить для мене дозволу ходити обідати в якусь харчівню за сорок су.

Абат, як людина, що походила з низів, був дуже чутливий до честі обідати з вельможею. Він намагався розтлумачити це Жюльєнові, коли раптом легке шарудіння примусило їх обернутись. Жюльєн побачив мадемуазель де Ла-Моль, яка стояла і слухала їхню розмову. Він почервонів. Мадемуазель де Ла-Моль прийшла по книгу і все чула, — це викликало в неї деяку повагу до Жюльєна. «Цей не народився, щоб стояти на колінах, як отой старий абат. Господи, який він потворний!»

За обідом Жюльєн не наважувався звести очей на мадемуазель де Ла-Моль, але вона зволила сама звернутися до нього. Того дня чекали багато гостей, і вона запросила його залишитись. Юні парижанки недолюбляють літніх чоловіків, особливо коли ті не дбають про свою зовнішність. Жюльєнові не треба було особливої спостережливості, щоб помітити, коли вони залишались у вітальні, як висміювала мадемуазель де Ла-Моль колег пана Ле-Бургіньйона. Того дня, навмисно чи ні, вона була особливо жорстока до цих нудних гостей, мадемуазель де Ла-Моль була центром маленького гуртка, що збирався майже щовечора за величезним кріслом маркізи. Тут були маркіз де Круазнуа, граф де Калюс, віконт де Люз і ще кілька молодих офіцерів, друзів Норбера та його сестри. Всі вони посідали на великому блакитному дивані. Біля дивана, якраз напроти прекрасної Матильди, на низенькому солом’яному стільці мовчазно сидів Жюльєн. Цьому скромному місцю заздрили всі поклонники Матильди. Норбер люб'язно утримував на ньому молодого секретаря свого батька, звертаючись до Жюльєна з кількома словами чи згадуючи його ім'я два три рази за вечір. Цього вечора мадемуазель де Ла-Моль спитала Жюльєна, якої висоти гора, що на ній стоїть Безансонська фортеця. Жюльєн так і не міг визначити, вища вона чи нижча, ніж Монмартр. Він часто щиро сміявся з того, що казали в цьому невеличкому гуртку, але почував себе абсолютно нездатним вигадати щось подібне. Йому здавалося, що де якась інша мова, яку він розуміє, але сам не може нею розмовляти.

Сьогодні Матильдині друзі були настроєні надзвичайно вороже до всіх, хто заходив у цю простору вітальню. В першу чергу перепало друзям дому: їх краще знали. Можна. собі уявити, з якою цікавістю слухав Жюльєн. Його цікавило все — і прихований зміст їхніх жартів, і сама манера жартувати.

— А-а, ось і пан Декулі, — сказала Матильда, — він сьогодні без перуки. Певно, хоче домогтись префектури своєю геніальністю. Виставив напоказ свою лису голову, наповнену, як він каже, «високими ідеями».

— Цей чоловік знайомий з усіма на світі, — підхопив маркіз де Круазнуа, — він буває і в мого дядька кардинала. Він здатний роками повторювати яку-небудь брехню з приводу кожного з своїх друзів, а їх у нього дві чи три сотні. Він уміє підтримувати дружбу — в нього на це талант. Ви можете його бачити з сьомої години ранку, забризканим грязюкою взимку, біля дверей одного з своїх друзів, Час від часу він свариться з кимсь і з приводу цього пише сім або вісім сварливих листів. Потім він мириться й посилає ще стільки ж листів з висловами палкої приязні. Але в чому він досягає найбільшого блиску — це в щирих і одвертих виявах почуттів чесної людини, в якої серце на долоні. До цього маневру він вдається тоді, коли йому треба домогтись якоїсь послуги. Один з старших вікаріїв мого дядька чудово розповідає про життя пана Декулі після реставрації. Я приведу його коли-небудь до вас.