Генріх Манн - Вірнопідданий

При цих словах Дідеріхове обличчя стало страшним: його листи розпечатуються! За ним шпигують! Він не господар дому, а якийсь прикажчик, негр, який повинен надриватися на роботі, щоб дами могли цілий день бити байдики! Він так кричав і тупав ногами, що склянки деренчали. Пані Геслінг з плачем благала його заспокоїтися, сестри заперечували вже тільки з остраху, але Дідеріх розпалився.

— Що ви собі дозволяєте? Що ви розумієте, дурепи? А може, ці півтораста марок — блискуче вкладення капіталу? Так, вкладення капіталу! Ви гадаєте, що я пив би з цими ідіотами шампанське, якби вони не були мені погрібні? Ви тут, у Нецігу, не маєте про це і найменшого уявлення, це і є новий курс, це… — Він знайшов потрібні слова. — Цього вимагає сучасний розмах! Розмах!

І він вийшов, грюкнувши дверима. Пані Геслінг навшпиньках пішла за ним, і коли він у вітальні впав на диван, вона взяла його за руку і сказала:

— Мій любий сину, я з тобою!

При цьому вона дивилася на нього так, ніби збиралася молитись, «як підказує серце». Дідеріх зажадав маринованого оселедця; потім став гнівно скаржитися на те, як тяжко в Нецігу запроваджувати новий дух. Хоча б принаймні тут, у сім’ї, не вбивали його енергії!

— У мене великі плани відносно вас, але, бога ради, віддайте все на мій розсуд. Хтось один має бути господарем. Для цього, щоправда, потрібні заповзятливість і розмах. Сетбір для цього негодящий. Ще трохи я подержу старого, а потім доведеться дати йому по шапці.

Пані Геслінг лагідно висловила впевненість, що її любий син уже заради своєї матері завжди чинитиме так, як йому слід, після чого Дідеріх пішов до контори і написав на завод Бюшлі і К° в Ешвейлері листа, замовивши новий «патентований подвійний голандер системи Майєра». Він залишив листа на столі й вийшов. Коли він повернувся, Сетбір стояв перед своїм бюрком і — в цьому не було сумніву — плакав, затулившись зеленим козирком: сльози капали просто на листа.

— Звеліть переписати його, — сухо сказав Дідеріх.

Тут Сетбір почав:

— Молодий господарю, наш старий голандер не патентований, але він у нас із самого початку: ваш покійний батько з ним почав і з ним таки розбудував фабрику…

— Ну, а я зі свого боку маю бажання розбудувати фабрику з моїм власним голандером, — відрізав Дідеріх.

— Наш старий ще досить добрий для нас, — побивався Сетбір.

— Для мене — ні!

Сетбір присягався, що їхній старий голандер так само добре працює, як і найновіші, котрі вславилися тільки завдяки шахрайській рекламі. Коли старий пересвідчився, що Дідеріх невблаганний, він прочинив двері і крикнув у коридор:

— Фішере, а йдіть-но сюди!

Дідеріх стривожився.

— Що вам потрібно від цієї людини? Я не хочу, щоб він втручався до моїх справ.

Але Сетбір послався на свідчення механіка, який працював на найбільших підприємствах.

— Ну, Фішере, скажіть-но панові доктору, як добре працює голандер!

Дідеріх не хотів слухати, він бігав по кімнаті, певний того, що механік скористується з нагоди позлостити його. Замість цього Наполеон Фішер почав з визнання беззастережної Дідеріхової авторитетності, а потім дуже негативно висловився стосовно старого голандера, сказавши про нього все погане, що тільки можна було сказати. Коли послухати Наполеона Фішера, то він навіть збирався піти з роботи лише тому, що старий голандер йому не подобається. Дідеріх пирхнув: він щасливий, що не позбувся неоціненних послуг пана Фішера. Але механік, не звертаючи уваги на іронічний господарів тон, пояснив йому за малюнком прейскуранту всі переваги нового патентованого голандера і насамперед зручність його обслуговування.

— Аби полегшити вам роботу! — пирхнув Дідеріх. — Це єдина моя турбота. Дякую, можете йти.

Коли механік пішов, Дідеріх і Сетбір деякий час мовчки робили кожен своє діло. Раптом Сетбір спитав:

— А чим ми за нього заплатимо?

Дідеріх відразу ж почервонів, як рак: він весь час теж тільки про це й думав.

— Дурниці! — закричав він, — Чим заплатимо! По-перше, я домовлюся про довготривалий термін передачі, а по-друге, коли я замовляю таку дорогу машину, невже, ви думаєте, я не знаю, для чого це роблю? Ні, мій любий, очевидно, у мене є певні перспективи на швидку розбудову фабрики, про які я сьогодні ще не хочу говорити.

І він твердою ходою вийшов з контори, незважаючи на свої приховані сумніви. Цей Наполеон Фішер, виходячи з контори, ще раз обернувся, і погляд у нього був такий, ніби він добре господаря піддурив. «Я оточений ворогами, — думав Дідеріх, піднімаючи голову ще вище, — але ми дуже сильні. Я їх розтрощу. Вони побачать, з ким мають до діла». І він поклав здійснити намір, який з’явився у нього ще тоді, коли він прокинувся, — він попрямував до доктора Гейтейфеля. Той саме оглядав хворих, і Дідеріхові довелося чекати. Нарешті Гейтейфель прийняв його в своєму кабінеті, де все — і запах, і речі — нагадувало Дідеріхові його колишні неприємні відвідини цього дому. Доктор Гейтейфель узяв зі столу газету, засміявся коротким смішком і сказав: