Генріх Манн - Вірнопідданий

— Продажність демократів! — крикнув він, пританцьовуючи на місці від збудження. — Я йому доведу її!

— Браво! Дайте говорити! — і табір націоналістів рушив уперед, перекидаючи столи і міряючися поглядами з крамольниками. Здавалося, зараз почнеться бійка; вже лейтенант поліції на трибуні взявся був за свою каску, щоб надіти її на себе; момент був критичний. Але раптом з трибуни долинуло владне:

— Тихше! Хай говорить!

І зразу стало майже тихо, в цьому голосі прозвучав гнів не чуваної ще тут сили. Старий Бук, який виріс на трибуні за столом президії, вже не був більше поважний дідок, він здавався стрункішим від припливу сил, від ненависті він був блідий і глянув так на Дідеріха, що не одному аж дух захопило!

— Хай говорить! — повторив старий. — І зрадникам дають слово перед тим, як оголосити їм вирок. Ось вони, зрадники нації! Вони тільки зовні змінилися від того часу, коли моє покоління боролося, падало, йшло до в’язниці і на страту.

— Ха-ха! — із зарозумілою насмішкою вимовив Готліб Горнунг. На своє нещастя, він сидів недалеко від могутнього робітника, який підняв кулак з таким грізним виглядом, що Горнунг, ще не встигнувши навіть скуштувати вдару, впав разом із своїм стільцем.

— Уже тоді, — вигукував старий, — були люди, які воліли краще зиск, ніж честь, і котрим ніяке гноблення не здавалося принизливим, якщо воно їх збагачувало. Принизлива жадоба наживи — плід і знаряддя всякої тиранії — це вона зламала нас, а так само і вас, громадяни…

Старий розкинув руки, збираючи сили для останнього крику свого сумління.

— Громадяни, і вам загрожує небезпека бути зрадженими і стати їхньою здобиччю! Хай ця людина говорить.

— Ні!

— Хай він говорить. А потім спитайте його, скільки приносять йому готівкою ті погляди, що їх він має зухвальство називати націоналістичними. Спитайте його, кому продав він свій будинок, для якої мети і заради якої вигоди!

— Вулькову!

Цей вигук був кинений з трибуни, але вся зала підхопила його. Дідеріх, підштовхуваний міцними кулаками, не зовсім добровільно досяг східців трибуни. Тут він озирнувся, шукаючи допомоги; старий Бук сидів нерухомо, спершися стиснутим кулаком на коліно, і не спускав з нього очей; Гейтейфель, Кон, усі члени президії з холодною пожадливістю на обличчях чекали його загибелі. «Вульков! — кричала йому зала: — Вульков!» Він пробурмотів щось про наклеп, серце його калатало, на секунду він заплющив очі, сподіваючися, що впаде і таким чином позбудеться всього цього. Але він не впав, і коли йому не залишалося нічого іншого, в ньому спалахнула одчайдушна мужність. Він обмацав нагрудну кишеню, певний своєї зброї, і безстрашно зміряв поглядом ворога — того підступного старого, який, нарешті, скинув з себе машкару батьківської прихильності і виявив усю свою ненависть. Дідеріх блиснув на нього очима і стиснув кулаки. Потім твердою ходою підійшов до краю трибуни.

— Хто хоче заробити? — рявкнув він, як закликач, перекрикуючи галас. І зразу стало тихо, наче від помаху чарівного жезла. — Всякий може у мене заробити! — ревів Дідеріх, не знижуючи тону… — Кожному, хто доведе, скільки я заробив на продажу мого будинку, я заплачу стільки ж!

Цього, очевидно, ніхто не сподівався. Постачальники перші закричали «браво», потім наважились і християни, і воїни, але без належної твердості, бо знову залунали крики: «Вульков!» та ще під акомпанемент пивних кухлів, якими вибивали такт об столи. Дідеріх зрозумів, що це було підготовлено заздалегідь і стосувалося не тільки його, але й значно вищих персон. Він тривожно озирнувся — і справді, лейтенант поліції вже знову взявся за каску. Дідеріх зробив йому знак, що справиться сам, і заревів:

— Не Вульков, а зовсім інші особи! Вільнодумний притулок для немовлят! Під нього я повинен був віддати свій будинок, от на що мене штовхали, можу потвердити це під присягою. Як націоналіст, я енергійно опирався вимогам обдурити місто і поділити здобич з безсовісним радником магістрату.

— Ви брешете! — крикнув старий Бук, схоплюючись і весь палаючи від обурення.

Але Дідеріх запалився ще сильніше, свідомий своєї правоти і своєї високоморальної місії. Він засунув руку до нагрудної кишені і в обличчя тисячоголовому драконові, який вивергав: «Брехун! Дурисвіт!», безстрашно змахнув аркушем паперу.

— Ось доказ! — ревів він і махав до того часу, поки його стали слухати.

— Зі мною це не вийшло, зате в Гаузенфельді… Так, громадяни! В Гаузенфельді!.. Яким чином? Зараз. Двоє добродіїв з вільнодумної партії відвідали власника і домагалися купчого листа на певну ділянку — на той випадок, якщо притулок вирішено буде споруджувати там.