Генріх Манн - Вірнопідданий

— Авжеж, тим, що ми можемо тут сидіти, як вільні люди, — сказав пан Геппель, — ми завдячуємо таким діячам, як старий Бук. — І він відкрив ще одну пляшку пива. — А тепер хочуть, щоб ми дозволили себе топтати кірасирськими чобітьми…

Геппель вважав себе за вільнодумця і противника Бісмарка. Дідеріх погоджувався з усім, що Геппель казав; він не мав якоїсь певної думки ні про канцлера, ні про свободу, ні про молодого кайзера. Раптом він дуже зніяковів, бо до кімнати ввійшла молода дівчина, яка з першого погляду майже перелякала його своєю красою і елегантністю.

— Моя дочка Агнеса, — сказав пан Геппель.

Дідеріх стояв у своєму занадто широкому сюртуці, мов опудало, і щоки йому густо почервоніли. Молода дівчина простягла йому руку. Вона, певно, хотіла бути гречною, та про що можна було з нею розмовляти? Дідеріх відповів «так», коли вона спитала, чи сподобався йому Берлін, і «ні», коли вона спитала, чи він уже був у театрі. Він аж спітнів від ніяковості і був твердо переконаний, що єдине, чого може бажати ця молода дівчина, — щоб він швидше пішов. Але як звідси піти? На щастя, увійшов крижастий молодик, на прізвище Мальман. Він говорив громовим голосом, з мекленбурзькою вимовою, був, здається, студентом-технологом і наймав кімнату у Геппелів. Він нагадав панні Агнесі, що вони домовилися піти разом на прогулянку. Дідеріха запросили приєднатися. Жахнувшись, він урятувався вигадкою, ніби надворі його чекає знайомий, і відразу ж подався геть. «Слава богу! — подумав він, але водночас щось наче вкололо його в серце. — У неї вже є інший».

Пан Геппель перевів його темним передпокоєм і запитав, чи його приятель знає Берлін. Дідеріх збрехав, що його приятель берлінець.

— Бо коли ви обоє не знаєте міста, то можете попасти не до того омнібуса. Ви вже, певно, не раз плутали в Берліні.

І коли Дідеріх це потвердив, пан Геппель був цілком задоволений:

— Це вам не Неціг. Тут біганина забирає півдня. Подумати лише, щоб пройти від вашої Тікштрасе сюди, до Галльських воріт, вам треба стільки часу, що ви могли б тричі оббігти весь Неціг… Ну, наступної неділі приходьте обідати!

Дідеріх пообіцяв. Та коли ця неділя настала, він ладен був відмовитись і пішов тільки тому, що боявся батька… Цього разу йому довелося побути з дівчиною навіть сам на сам. Дідеріх удав, ніби зайнятий своїми думками і не має бажання її розважати. Вона хотіла знову заговорити про театр, але він грубо перебив її: на такі дрібниці у нього немає часу. Ах, справді, її тато казав їй, — пан Геслінг вивчає хімію?

— Так. Це взагалі єдина наука, що має право на існування, — заявив Дідеріх, не знаючи, як могло таке спасти йому на думку.

Панна Геппель упустила сумочку; він нахилився так повільно, що вона підняла її раніше, ніж він устиг це зробити. Все ж таки вона подякувала йому дуже гречно, майже засоромившись. Це роззлостило Дідеріха. «Кокетливі жінки — це щось жахливого», — подумав він. Вона покопалася в сумочці.

— Я все ж загубила його. Мій англійський пластир. Кров іде знову.

Вона розвинула пальця з носової хусточки. Палець був білий, як сніг, і Дідеріхові подумалося, що кров, яка виступила на шкірі, сама повинна просочитися всередину.

— У мене є пластир, — сказав він поквапливо.

Він схопив палець дівчини і, перше ніж вона встигла витерти кров, злизав її.

— Що ви робите?

Він і сам злякався. Суворо насупивши брови, він сказав:

— О, мені, як хімікові, доводиться куштувати ще й не такі речі!

Вона посміхнулася.

— Ах, так ви ніби лікар… Як спритно ви це робите, — зауважила вона, дивлячись, як він наліплює пластир.»

— Все, — сухо сказав він і одійшов. Йому стало душно. Він подумав: «Коли б тільки більше ніколи не треба було торкатися її шкіри. Вона до огиди м’яка».

Агнеса дивилася повз нього. По короткій паузі вона спробувала знов заговорити:

— Чи нема в нас у Нецігу спільних родичів? — І вона примусила його перебрати з нею кілька родин. Виявилося, що вони далекі родичі.

— Ваша мати ще жива, так? Який ви щасливий! А моя давно померла. Я теж, певно, недовго проживу. Таке у мене передчуття, — і вона посміхнулася журно й вибачливо.

Дідеріх мовчки визнав її сентиментальність за безглуздя. Ще коротка пауза, і тої миті, коли обоє квапливо заговорили, ввійшов мекленбуржець. Він так міцно стис Дідері— хові руку, що той аж скривився. При цьому Мальман переможно посміхнувся йому прямо в очі. Безцеремонно підсунувши стільця до колін Агнеси, він весело і владно почав розпитувати про різні речі, які стосувалися лише їх обох. Дідеріх був полишений сам на себе, і тут він виявив, що коли на Агнесу дивитися спокійно, то вона вже не така й страшна. Власне, вона не була гарна. Мала занадто маленький, донизу загнутий ніс, а перенісся, щоправда дуже вузьке, вкрило ластовиння. Її жовтаво-карі очі були занадто близько одне від одного й щулились, коли вона на когось дивилася. Губи дуже тонкі, все обличчя завузьке. «Якби ж не таке густе темно-руде волосся над чолом при такій білоті обличчя…» Він був задоволений також з того, що ніготь пальця, який він облизав, був не зовсім чистий.