Мольєр - Комедії

Перша з них не лише висміювала дріб’язковість і непереконливість нападок на комедію, але й містила цікаві думки Мольєра щодо театрального мистецтва. Суть його думок (додамо — і всієї його творчості) полягає в необхідності для письменника реалістичного відтворення життя. Ідучи врозріз із встановленими традиціями! класицистів — розмежовувати трагічне і комічне, — він висуває думку про можливість поєднання цих двох елементів. Мольєр критикував також пишномовний пафос, неприродність гри бургундців, протиставляючи їхній манері правдивість і простоту.

«Критика на «Школу жінок» іще більше загострила дискусію, автора почали висміювати його ж зброєю — в комедіях. А найбільш непримиренні вороги Мольєра, ті, хто впізнав себе у п’єсі, намагаючись викликати гнів церкви проти драматурга, провокаційно доводили, що десять «правил подружнього життя і обов’язків заміжньої жінки», викладені в комедії, насправді пародіювали десять заповідей святого письма.

«Версальський експромт» відрізнявся від «Критики» своєю незвичністю. На сцені було зображено репетицію всієї мольєрівської трупи, актори виступали під власними іменами, а сам Мольєр учив їх, як слід грати різні ролі — робити відповідні жести, декламувати, користуватися інтонацією. Він нещадно розправився з маркізами, які, ніколи не читаючи творів, вихваляли їх або, навпаки, ганили. Автор пропонував відтепер вводити в комедії замість комічних слуг дурнуватих і пихатих маркізів, що значно краще смішитимуть глядачів.

Незважаючи на запеклу кампанію проти Мольєра, полеміка навколо «Школи жінок» закінчилася цілковитою його перемогою і лише сприяла зростанню його слави визнаного драматурга.

Для придворних свят Мольєр написав кілька комедій-балетів. Деякі з них були суто розважальними («Мелісерта», 1666; «Комічна пастораль», 1666; «Блискучі коханці», 1670; «Псіхея», 1671). Інші зберігали реалістичну тенденцію, властиву всій творчості Мольєра. Це були «Шлюб з примусу», «Принцеса Еліда» (1664), «Любов-цілителька» (1665), «Сіцілієць, або Любов-маляр» (1666), «Пан де Пурсоньяк» (1669) та ін.

У 60-і роки Мольєр створює і свої шедеври, що принесли йому світову славу. Першою з них була «серйозна» комедія «Тартюф» (1664–1669), яку він змушений був тричі переробляти. До появи п’єси спричинилася шпигунська діяльність таємного центру католицької реакції — «Товариства святих дарів», яке вистежувало й віддавало інакомислячих до рук інквізиції. Цим твором Мольєр оголосив боротьбу лицемірству і святенництву католицької церкви.

У першій редакції п’єси (триактної) головний герой Тартюф виступав як чернець-святенник, символізуючи собою найогидніші риси церковників. Після першої вистави п’єсу було заборонено. Мольєр звернувся з листом до короля, у Жому писав, що «оригінали домоглися заборони копії», але дозволу на поновлення вистави так і не дістав. У другому варіанті вже п’ятиактної п’єси «Облудник» (1667) герой звався Панюльфом і виступав у світському одязі. Проте і цю п’єсу також відразу заборонили. Лише 1669 року Мольєр одержав дозвіл короля на постановку комедії, яка до наших днів користується незмінним успіхом у глядачів.

В останній редакції Тартюф виступає у світському одязі, але тепер до образу розбещеного лицеміра Мольєр додав кілька нових рис і той став іще й донощиком, провокатором і злодієм. Приховуючи свої найогидніші думки і вчинки за удаваним святенництвом, посилаючись на небо, божі заповіді, доводячи всім, що він діє лише «на благо ближньому», Тартюф стає уособленням тієї страшної і безжальної сили, якою була в період феодалізму католицька церква. Довгі лицемірні промови-проповіді Тартюфа стали своєрідним запереченням релігійних догматів. В устах негідника Тартюфа сама суть і поняття християнського вчення — любов до ближнього, смирення, милосердя, зречення життєвих благ — звучать як знущання з людини, із самого їхнього змісту. Наслухавшись цих святенницьких проповідей, довірливий Оргон перетворюється на жорстокого й черствого тирана своєї родини, на слухняне знаряддя в руках пройдисвіта. Не розуміючи жахливості своїх думок, цей обмежений буржуа навіть похваляється Клеантові, що після розмов з Тартюфом почав ненавидіти все живе на землі. Духовне спустошення Оргона, викликане релігійним фанатизмом і сліпою вірою в Тартюфа, досягає межі аморалізму — йому стають байдужими життя і щастя власних дітей, матері, дружини. Віднині головна мета його існування — задоволення примх і вимог свого «друга» і «брата».