Мольєр - Комедії

Мольєр, якого справедливо називають батьком нової комедії, вплинув на пізніші покоління майже всіх без винятку драматургів. Він був одним з тих, хто, долаючи перешкоди класицистичної доктрини, прокладав шляхи критичного реалізму.

Віра в людину, щирі, хоч і наївні мрії про краще для неї майбутнє, палка любов до життя і така сама палка ненависть до всього жорстокого й огидного, що є в ньому, до всякого соціального зла, уїдливо висміяного драматургом, сповнюють його радісно-серйозні комедії. У цьому й слід шукати причини їхнього незмінного успіху серед глядачів наступних епох. У цьому ж — безсмертя і велич генія Мольєра.

Вадим ПАЩЕНКО

Переклала Ірина Стешенко

ДІЙОВІ ОСОБИ

Горжібюс — поважний городянин.

Мадлон — Горжібюсова дочка

Като — Горжібюсова небога

— кумедні манірниці.

Лагранж

Дюкруазі

— знехтувані поклонники.

Маротта — покоївка манірниць.

Альманзор — лакей манірниць.

Маскаріль — слуга Лагранжа.

Жодле — слуга Дюкруазі.

Двоє носильників з портшезом.

Люсіль

Селімена

Скрипалі

— сусідки.

Дія відбувається в Парижі, в домі Горжібюса.

Дюкруазі. Добродію Лагранж…

Лагранж. Що?

Дюкруазі. Гляньте на мене, тільки не смійтесь.

Лагранж. Ну?

Дюкруазі. Що скажете ви про наші відвідини? Чи ви дуже задоволені?

Лагранж. А як ви гадаєте, чи маємо ми з вами для цього підстави?

Дюкруазі. Та, правду кажучи, не зовсім.

Лагранж. Щодо мене, то я глибоко обурений! Чи то ж видано коли, щоб якісь чванькуваті провінціалки так пиндючились, так маніжились, як оці дві курки, та щоб чоловіків третирували з такою погордою? На превелику силу додумалися вони запропонувати нам стільці! Та я ще зроду не бачив, щоб при гостях так часто перешіптувалися, так позіхали, так собі очі терли, стільки разів питали: «А котра зараз година?» Чи відповідали вони на наші запитання, чи підтримували розмову? Ба ні! Тільки цідили крізь зуби: «так» чи «ні». Хіба ж ви не згодні зі мною, що коли б ми були найнікчемнішими особами в світі, то й тоді з нами не можна було б повестися гірше?

Дюкруазі. Мені здається, що ви берете все це надто близько до серця.

Лагранж. Звичайно, беру до серця, бо це мені болить! Я не заспокоюся доти, доки не помщуся над ними, доки не провчу їх обох як слід за це зухвальство. Знаю я, чого вони поставилися до нас із такою зневагою! Шкідливий дух манірності затруїв не тільки Париж, вія поширився і на провінцію, і наші вертихвістки таки добре набралися тієї зарази. Одне слово, ці кумедні дівчата — справжня мішанина манірності й кривляння.

Я знаю, яким треба бути, щоб вони вшанували нас і привітали як слід; покладіться на мене, і ми з вами так з них посміємося, що ці курки відразу збагнуть, які вони дурні, і навчаться краще розумітися на людях.

Дюкруазі. Яким чином?

Лагранж. Я маю слугу Маскаріля, якого багато хто вважає за неабиякого дотепника; адже нині дотепність — це крам найдешевший! Отож цей зайдиголова забрав собі в голову, що він мусить ламати з себе вельможного пана. Він чваниться своїми уявними галантними манерами, ліпить нікчемні віршики і так зневажає інших слуг, що зве їх тварюками.

Дюкруазі. Ану-ну! Що ж ви там надумали?

Лагранж. Що я надумав? Треба… Ні, краще поговорім про це в іншому місці.

Горжібюс. Ну що? Побачилися з моєю небогою й дочкою? Як справи? Чим скінчилися ваші відвідини?

Лагранж. Мабуть, про це ви краще довідаєтеся від них, ніж від нас. А нам тільки й лишається, що подякувати вам за честь, яку ви нам зробили, та запевнити вас, що ми ваші найпокірніші слуги.

Дюкруазі. Ваші найпокірніші слуги.

Горжібюс(сам). Ого! Щось вони не дуже задоволені, як я бачу. В чому ж річ? Треба розпитатися, в чім справа. Ей, хто там є?

Маротта. Що накажете, пане?

Горжібюс. Де ваші господині?

Маротта. У своїй кімнаті.

Горжібюс. Що вони роблять?

Маротта. Губну помаду.