— Го-го-го-го! — загоготіла ніч.
А справа, з сусіднього городу, теж блиснуло і теж заговорило:
— Го-го-го!
— Стій! Хто там?
І справа:
— Стій! Хто там?
— Це ти, Лесь?
— Це ти, Вовко?
— Тю! По кому строчиш?
— А ти по кому?
— Йди сюди, горою, бо ще нарвешся.
Заляскотіли босі ноги по стежці. Ось уже близько. Шелеснуло в бур’янах, і, немов з-під землі, виросла перед Вовкою темна щупленька постать. Олесь Яценко. Теж із автоматом. Виклацує зубами вояка. Хоче спитати — губи трусяться.
— І-і-як ду-ду-думаєш, с-с-спіймають?
— Спіймають.
— О!.. чу-чу-чуєш?
З лівого кута, від кузні, щось протяжно тюгикало:
— Тю-у-у… фіть-фіть!
— Мабуть, Оврам з мадьярської смалить.
Ну й заварилося!.. Аби хтось сторонній поткнувся цієї ночі в село, очманів би: що за баталія? І там гримить, і там стріляють, аж відлуння клекоче над берегами. Так, напевно, лихоманило Криничувате лише в фронтову годину, коли з обох боків, з німецького й нашого, сотні жерл довбали землю, і в степу спалахували велетенські смолоскипи, розганяючи темряву.
Незабаром хлопці почули: стихло над Інгулом, люди розбрелись по вулиці, коло кузні купка жінок, коло Яценків купка, гомонять, перегукуються. І до Троянів хтось іде. Голос бригадирки:
— Утік бандюга… А все ж настрахали, десятою дорогою обминатиме.
Голос Ольги:
— Он Яшечка! Кличте…
Вовка з Олесем підбігли до гурту, коли сюди знизу, з високої лободи, виходив Яшка Деркач. Місяць облив його похнюплену постать бляклим світлом. Яшка був мокрий, без пілотки, на грудях теліпався автомат, в руці граната. Він тяжко й уривчасто дихав, змахував піт рукавом.
— Яшо… Живий та цілий…
— Хто ж то був? На людину хоч схожий?
— Ге-ге, на людину, — жовчно огризнувся Яшка. — Федька Кудим, он хто.
— Федька?! Ти що, не той… Який Федька? З могили піднявся? Бог з тобою, Яшо…
— Кажу вам — Федька. Я сам попервах сторопів. А як блиснув мене рукояткою (о, хвонар під оком), так бачу — Федька… Перед носом, гадина, вискочив з ями.
— З якої ями?
— Ай!.. Вовка розкаже.
— Ну, добре, добре, Яшо. Йди спочинь, зігрійся трохи.
— Я проведу, Яшечко. — Ольга пригорнулась до хлопця, повела його, мокрого й зіщуленого, до землянки, що одсявала під місяцем сірим глиняним дашком.
Вже почало розвиднятися.
Коли Ольга повернулась додому і всі Трояни вклалися в охололу постіль, нервове збудження не погасло, навпаки, уява розпалювалась, ще химернішим, ще зловіснішим видалось те, що сталося. «Ольго, він і тобі сказав — Федька?» — шепотом питала мати. «Всю дорогу одне й те ж: поліцайська шкура… вовкулака… убивця…» — «А про яку то яму натякав?» Вовка гарячково й плутано повторив свою розповідь про дивну схованку. «Що ж це означає?» — все переверталося в голові, розум відмовлявся вірити. Кудим… старий Кудим… убитий горем ішов за труною… а як голосила Василина… і раптом — Федька… живий. Чого, чого, а такого не було ще на землі.
Єдина шибка, як цинкове денце, поволі виринала із дна глибокої темряви. Влягалась, нишкла по кутках відстояна мла. Ранішня сутінь заповнювала землянку.
Вовці здалося, наче хтось шкрябає в двері. Так, так, шкребеться, як миша, і здавлено хлипає.
Заскрипіла кушетка, білим опахалом війнула мати. В сінях — метушня. Жіноче благання:
— Не сахайтеся, не женіть нас, люди… Ох! — снопом звалилось.
— Василино… ти? З дочкою? Що з вами, господи!.. Ольго, поможи!
Вдвох затягли непритомну жінку. «Мамо, мамонько» — дріботіла за нею дівчинка, вчепившись у материн подол. Плечі Василини — на кушетці, тіло її повисло, ноги дістають землі, дрібно вистукують.
— Сину, води!
Вовка зачерпнув повну гільзу води, тицьнув матері, вона хлюпнула жінці в обличчя, силою пхала кухоль у зціплений рот: «Пийте… пийте». Кухоль видзенькував об зуби, вода дзюрками текла за пазуху. Врешті, Василина стріпнулась, відкрила мертвотно-сині повіки:
— Де я?.. А-а-а, Оксана… Втекла я. Надю за руку і до вас городами… дух забило.
— Бідна дитино. Ти вся тремтиш… Одні кісточки… Олю, накрий ряденцем її.
— Заступіться, пожалійте нещасне дитя, — простогнала Василина. — Вони задушать його…
— Василино, скажи, що там у вас?
— О-о-о, не питайте. То страшне пекло, то страшне. Він, Федька, у нас. Він ще з зими ховається…
— А чого ти мовчала? Чого од людей тікала?
— Тікала?.. Ви не знаєте їх, Оксано… Вони ж, як змії, обвились круг душі. Старий з отим божим пройдисвітом сичали: «Цить, занімій, грішниця, бо дитину бог забере…» А малу зачиняли в коморі, голодом морили. То такі, на все вони здатні… Тоді, пам’ятаєте, як приїхав катюга з труною (то він курчат привіз, у кума півсотні виміняв), взяв за горло мене: «Плач, стенай, щоб люди чули…» Душив і коліном під груди: «Плач, сяка-така, сліз тобі жалко?» А Федька виглядав із-за хліву й реготав: «Голоси, голоси, жіночко, побачу, як ти справді за мною побиватимешся…» На мені ж тіла немає, Оксано, одні синці…
Читать дальше