Віктор Близнець - Землянка

Увечері, коли Вовка пригнав кози в село, він знов побачив Яшку. Той сидів коло своєї землянки й протирав сукниною автомат. Перед ним лежала пілотка, а в ній — повно патронів. Збоку — смертоносна груша, осколкова граната. Деркач готувався, як солдат до нічної атаки, вдумливо й холоднокровно. Це ще більше налякало Вовку. Ні-ні, Яшка не жартує, Яшка такий, що кинеться в прірву. Але чого не покликав людей, чого обійшов його, Вовку? Хіба справедливо? Хто перший запримітив оту схованку, хто?.. Ще в степу Вовка хотів побігти до матері, все-все розповісти. Але ж… він поклявся. А коли мужчина, коли солдат присягається — амба!

Кров з носа — мовчи!

Вовка боязко повів очима. Зразу ж за кабицею густа чорнота. Немов темна гора обступила їхній двір. Увесь світ закрила вона, лиш над головою брезентова латка неба, таємничий шепіт зірок. Вовка до краю напружував слух. Грізно мовчить гора. Але от-от трісне пітьма, страховинно загуркоче обвал. І тоді буде пізно. «Може, сказать все-таки матері?» — ворухнулася зрадницька думка. А мати й не відала, що робиться на душі в сина, любенько вуркотала з Ольгою.

— Тепер, дочко, легше буде. Як не кажи, відсіялись, хоч і пізно, та щось на осінь вродить. А поки сапать та полоть, за хати візьмемося. Доки ж скніти в гробках? Гуртом, потихеньку й почнемо. Той воду подасть, той вальки піднесе — разом веселіше. Одній зліпимо стіни, другій зліпимо, всім по черзі… Яценко крокви поставить, очеретом укриємо, от і вуличка… Хатки біленькі, всі як по шнурочку; віконниці голубі, кругом — сади, оживе село!..

Спершу Вовка неуважно слухав матір, але вона малювала таку принадну картину, що хлопець мимоволі, як листок по течії, поплив за її думками; на мить уявив казкове село, що спустилося до них прямо з надхмарної висі. Не тільки віконниці в хатах, всеньке село буде небесно-голубе: голубий міст через Інгул, голуба дорога, й крамниця, й зошити…

— Мамо! — спохватився Вовка. — А школа? Забули про школу?

Вогонь осяяв мрійливо-зосереджене обличчя матері. Вона, здається, аж помолодшала; і чи то жарке полум’я, чи хороші думи розгладили їй кожну борозенку. Глянула на сина, на свого розумника, закоханими очима:

— Правда, Волошко. Мабуть, із школи й почнемо. Бо ви при німцях і читать забули… Ох, діти, діти, — спохмурніла мати, — що вже вам перепало, камінь би не витримав. Невже якийсь ірод пошле на вас нове лихо?

— Ні, мамо, не буде цього, — сказала розважливо Ольга. Зараз, коло тихого вогнища, їй не хотілося думати про погане; така дрібненька й беззахисна, така чутлива на ласку, вона горнулась до материного плеча, як мале дитя, і затишно їй було під теплим крильцем, і солодко мріялось. — Я думаю так. Буде велике свято. Ну вроді обжинки на всій землі. Здолають фашиста клятого, і тоді зберуться солдати — і наші, й американські, й французькі. Зберуться і скажуть: «Кидайте у море війну!» Заграє весела музика, і полетить у піну остогидна зброя, все те, що проти людини придумано. До порошинки, до останньої гільзочки виметуть у море, щоб і на розплід не осталось. І запанує мир та злагода межи людьми. А в котрого бандита засверблять кулаки, тому скажуть: виходь і бийся черепком об камінь. І сміятимуться з нього, як із дурисвіта…

— Дай-то боже, щоб так, — зітхнула жінка.

Булькала вода в казані, жар потухав, огортався сивим попелом, росла темна гора, заступаючи небо кошлатою вершиною.

— Давайте вечерять, — сказала мати. — Сідай, Ольго, ближче. А ти, Вовчику, підкинь хмизу, бо нічого не видно.

Вмостились кружечком, сьорбали з одної миски гіркувате, димом пропахле вариво. Іншим разом Вовка завзято тягав би юшку («Мм, аж кипить на язиці! Хай живіт розпариться, бо вже й присох»), а зараз не квапився, поринув думками в голубу казку.

— Ма, де ми школу поставимо? На узвишші, правда? Отамо, де повертав дорога на Бобринець. Степ видно, річку і обидві скелі. Красота!

— Хороше місце… Видать, інженером будеш.

— То завтра й скликайте людей. І я туди кози прижену, хай пасуться, а сам глину міситиму.

— Як загадав, так і буде, — цілком серйозно погодилась мати.

Вже в повній темряві жінки помили посуд. Вовка наосліп знайшов свою постіль — добре, що плита, на якій він спав, стояла зразу ж коло дверей, — кинув під голову куфайчину і ліг. Мати з Ольгою вклалася на кушетці. Вони стиха про щось шепотіли, і Вовка не міг заснути, думки плутались, копошилися, як мурашня. То він місить глину, місить, місить, глядь — болото під ним, ноги грузнуть у багнюці, він хапається за кущ, а то — рогожина, ні, то Кудим, його розчепірені пальці; дід, як завжди, починає з моралі: «Казав же тобі, не пускай у полин, не пускай же. А ти, знаця, навмисне туди скотину, туди. Молоко гірке, ну просто хина… І ніколи, вочевидь, не напуваєш. Як прибіжать у двір, де калюжа — язиком вилижуть… Кха!» — і Кудим полетів у канаву. То Яшка гранату жбурнув, дим, дим застеляє очі, перекидається віз, сіном пригорнуло Вовку, і хлопець неспокійно засипає…