Віктор Близнець - Землянка

Схопився він од наглого поштовху. «Де ж мама з Ольгою?» — не зір, а внутрішнє відчуття підказало, що в землянці він сам. Почвиркав ліхтариком, жовте кружало лизнуло стіни, затанцювало над кушеткою: постіль хапцем розкидана, пусто. І вже потім дійшло: десь нагорі гуркотить, десь витахкує, ніби пужалном по частоколу.

«Яшка! Це він!..»

Вітром винесло Вовку на вулицю.

Гомін, гомін на краю села, там де Кудимова хата. Луна понад берегом. Холодний місяць низько над степом. Купки землянок у молочній імлі.

Вовка біжить, брезент лопоче, в холошах вітер гасає.

«Стій!» — гримить у комишах. «Та-та-тах!» — озивається Інгул.

«Стріляють!» Вовка чимдуж — вперед! Гиц-гиц по грудках (швидше, швидше!), місяць скаче за ним, вихраста тінь несеться городами, Вовчине серце як не пурхне з грудей.

Швидше, швидше!

Сорочка пузирем, ноги землі не торкаються — так він летить у балочку. Ось горбатим стіжком хата Кудима. Чорним валом живопліт. А людей, а людей — повінь! Все гучніше голоси, все більша юрба. Жінки нуртують, тиснуться у ворота. Як човен в осоку, врізається Вовка в галасливий натовп. Литки дрижать, у голові джмелі — хіба добереш, що тут вигукують. Гуде, сиплеться з усіх боків:

— Він до нього: вилазь, стрілятиму!..

— А той як дьорне його за ноги!

— Яшка за ним…

— Не кажи. Яшка упав, а він за хату та з нагана!..

— А тоді — в терен, Яшка вдогінці…

«Кудим, Кудим, старий Кудим! — понеслось над головами. — Тихше! Хай отвічає…»

Біла стіна. Тьмяний квадрат — відхилені двері. Сюди й хлюпнувся потік, несучи за собою отерплого Вовку.

З хати вийшов Кудим, пробухикав у кожушаний рукав. За його спиною, наче тінь, щупленька постать — дід у заячій шапці. «Гавриїл!» — зразу пізнав Вовка.

Стали грудьми до грудей — юрба жінок і двоє на порозі. Над ними третій — лупатий місяць, верховний суддя. Моргнув жовтим оком: «Починайте». Але напружено мовчала юрба, мовчали й двоє на порозі.

Трояниха перша обірвала тишу:

— Скажіть, Кудиме, що тут таке?.. Хто згвалтував село? Коло вас почалось, не глухі, мабуть, чули.

— Кахи-ках, — почав Кудим. — Хрест мене побий, добрі люди, сам колочусь од страху, не пойму, звідки воно впало… Ми, знаця, тільки здрімнули, а воно як блисне, як жахне, я до вікна, чую — гласить Деркачівський «Стій!» — за кимось погнався… Місце кругом глухе, терновище; видать, скотина яка забрела або вурка… Ну, а той, Деркачівський, тиняється поночі з ружом, знаця, бахнув зопалу. Воно ж темно…

— Бреше, — тихий шумок.

— Як дихне, так і брехне.

— Хто його зна? На правду схоже.

— Свята правда, люди, — кинув слівце й дідок у шинелі. — Я чоловік сторонній, ні брат, ні сват йому, по-божому стрілися, і воздам належне: праведна це душа, гріх великий скривдить його…

— Не мажте медком, — перебила його Трояниха. — Самі розберемось. Не їла душа часнику — смердіть не буде.

— А де Василина? — колихнулась юрба. — Хай вона скаже.

— Слаба — кхи! — невістка, — хрипко мовив Кудим. — Нездужає, знаця, і встать…

«Як?! — мало не скрикнув Вовка. — Вона ж бігала вдень по двору! Своїми ж бачив: вискочила перелякана з-за сараю… І-і-х! — присьорбнув Вовка. — А рогожина?» Вже розкрив рота, щоб випалить «Бреше!», щоб крикнуть про свою знахідку, про той голос з-під землі, та раптом гримнуло в березі, пішли виляски над городами, над сонним степом.

— Яшка стріляє! — блискавицею вдарило в гущу людей.

— Значить, ловить когось же!

— Ой Яшечко, ой Яшечко, — тіпалась Ольга.

— Чого стоїмо? Навперейми гайда! — затупотіло під хатою, жінки повалили до воріт, і тільки двоє остались на порозі, наче влипли в темний квадрат. — Пішли! Розтягуйтесь! Гей, кому ближче, прихопіть оружіє! — І вже здалеку, з чорних бур’янів: — До Інгулу тісніш, не пускайте бандюгу…

Вовка подався був за матір’ю, стрибав через овечі спини кураю, боявся загубитись у потемках, бо хоч місяць і висів над степом, та за косогором, у вибалках, у кущах нишкла густа чорнильна пітьма. Скоро Вовка загледів, що крайні в ланцюжку одірвались, повернули в село. Це, очевидно, ті, котрим гукнули: «Прихопіть оружіє». Вовка щодуху — за ними. Біг у село, шурхотів брезентом, витрушував із себе: «Ой же дурний!» — трюх-трюх по дорозі. — «Ну й дурний!» — шах-шах холошами. — «Автомат під боком лежав, треба ж було взяти»…

Серце його калатало, кожна жилка тремтіла, коли він цупив автомат з-під лахміття. Вискочив у двір, нашорошився: де ж воно? Голоси лунали біля мосту, шум щохвилини наростав, наближався; здається, сунула по комишах череда. Раптом недалечко, проти їхньої садиби, щось ляснуло по воді. «Він!» Вовка прикипів до гладенького ложа. Палець сам торкнувся гачка. Плюнуло вогнем, затрясло хлопця, оглушило.