Віктор Близнець - Древляни

Дванадцять бійців, забинтованих подертими сорочками, незрушно стояли над Бугом.

У червоній шкірянці лежав Гарба.

Прочахало липневе небо, канула ніч у безвість, і Марс піщинкою осідав на дно голубої затоки.

В далекому селі завалували собаки.

— Ідуть.

— Приготуйтесь.

— Скільки їх там на брата?

Низом стелився туман, по ньому пливли поплавці, вони випрямлялися, течія несла їх з горбів до мосту, то сунули тихо білопольські улани. Це був навіть не резерв, це були жалюгідні вишкребки розгромленого батальйону. Взвод, не більше, підремонтованих вояк. Вони йшли безладно, вже не горлали й не дзенькали острогами, їх наче силоміць пхала невидима рука на край урвища.

І досі гойдало панів з учорашньої косовиці.

Підходять.

Сотні кроків. Уже видно навхрест перев’язані груди офіцера. Видно чиєсь заскліле око з-під білої пов’язки. І раптом… лівий фланг… провалився. Заліг. Передні улани стали, завагалися та й собі — шелесь! — за копиці.

Пауза. Ротний гарячково мізкував. Як? Встрявати в перестрілку? По два набої на брата.

І знов, як і вчора, впало на притихлі окопи:

— В атаку!

— В атаку! — відгукнулось Гарбиним басом.

Сталося те, від чого спершу остовпіли наші бійці.

Гарба, він лежав горілиць, рипнув зненацька шкірянкою. Підняв кучмату голову, оглядівся. Стиснув ложе гвинтівки. Ривок — і шкірянка його блиснула на сонці.

— Братці, вугля! — крикнув несамовито. — За мною!

Закляклі улани, котрих уже косила багряна мста, сипонули, немов кажани од вогню. Їх звело й кинуло врозтіч нестямне благання:

— Тікай хто куди! То смерть!

— Рубай вугля! — насідав Гарба, червоні бійці летіли за ним, жменька гнала отару, шляхта очманіло тікала від мосту, і слід її покривався пилом.

— Словом, — пригадував батько, — то була класова битва, ми не підвели Мамая, стояли до сходу сонця, а тут і наш полк, разом шугнули в наступ, і Гарба був з нами. За Гарбу казали всяк: мовляв, такого не бува, щоб хтось натурально вмер, а потім, ні сіло ні впало, воскрес. (Ну, це як хто й для чого). Просто, казали, його оглушило в бою, звалила страшна косовиця. А я чомусь думаю так: Гарба достеменно поліг, я сам слухав серце — мовчало, та його окропила й підняла команда: «В атаку!» Як почув «в атаку!»— то не міг полишити хлопців одних, бо нам було трудно, і вернувся шахтар з того світу, ще й жартував: «Там, братці, на небесі, буржуйське багно, ніяких тобі революцій, а й скучив за вами…»

Я ніколи не був у поліському селі Кривичі, досі жалкую за цим. Сходив чимало доріг, об’їздив чимало країв, та якось не випадало мені зазирнути в тихі місця, де минуло батькове дитинство. Але ніколи не бувши там, бачу виразно, мов на старовинній гравюрі, заповітний куточок землі. В цій картині панують світлі тони, ніжні тони біленого поліського полотна. Спокійне світле небо, світлі з жовтим відтінком кучугури пісків. Лише по горизонту — темна зубриста стіна соснового бору.

Небо, ліс і піщана горбиста рівнина — це лише тло.

Потім бачу дорогу.

Ну, яка дорога в пісках? Порізана колесами, вона кривуляє між чахлими кущами сосняка, то повзе на горбик, то шкандибає в долинку. Це навіть не дорога, а розтоптана канава, клята й переклята всіма їздовими і від того ще більше зморщена. Поруч неї, старої бабусі, вистрибують веселі онуки — стежки, вони мережать сипучі плеса, викрутасами обходять поодинокі деревця й збігаються в одне річище біля трухлого від старості, обваленого місточка. За містком починається село.

Поліське село. Ішли жінки з грибами, пісок та болото, пісок та болото, нарешті й суха місцина, тут, кому де заманулося, й присіли вони спочити, обклавшись корзинами. Отаке й село. Купками. Хата, потім жовта залисина, потім ще самотня хата. Кожен двір обнесено високою дерев’яною огорожею. Тут все із дуба, із сосни, із берези, із граба. Все із лісу. Загляньте в двір. З колод рублена хата, важка, аж угрузла в землю. Колись був добрий тес, та вже почорнів, поточив його шашіль. Смола затверділа на лутках, зелений мох заквітчав і дах, і стіни, і сирі підмурки. Далі — хлівець, теж дерев’яний і зелений від моху; он жердяний загін для скотини; чорний, аж слизький зруб колодязя, на ньому важке, міддю оковане цебро; в глухому кутку — повітка для воза, там і колоди, і збруя, і всякий реманент. Оце й усе хазяйство.

В огорожі, що захищає селянина від злого сусідського ока, диких свиней та вовків, є потаємний вихід до низу, тобто на земельну ділянку. Земля тут яка? Той же пісок, трохи бурий від гною, без гною ніщо не росте, навіть кукіль. Але й гірко угноївши, трудно виоравши, пітно висапавши той сухий безплідний клапоть (і все це не раз і не два на рік), ледь збирав селянин пуд бараболі (вона для поліщука і хліб, і сало), мірку вівса для коня та вінок цибулі, щоб, зиму говіючи, колись до сліз нацибулить голодну душу і солоною росичкою вилить обиду на вовче життя.