А дітлахи?
Вони ще не достойні сидіти вкупі з дорослими. От як забере сира земля хирляву невістку Дарку, то на її місце батько посадить котрогось з онуків — найроботящішого. А поки що хай дармоїди товчуться на підлозі за одною макітрою.
Отже, батько сіли під образами. Тепер із темного кутка дивилися на дітей суворий Миколай-угодник і ще суворіший Хома Гаврилович. Вони, батько, гучно хукнули, здуваючи комарів з миски. Кругла миска була вирізана в столі, в дубовому ціляку. Такі ж миски, може, трохи менші, глибочіли проти кожного їдця. І всі за неньком дмухнули в порожні кружала, а дехто й рукавом витер. І звели голодні очі на батька.
На рушнику мати подала хазяїнові брусок чорного житнього хліба. Хома Гаврилович перехрестилися, побожно приклались устами до пахучої скоринки. Перехрестилися й діти. Затамували подих. Найсвятіша хвилина — батько ділитимуть пайки.
— Це тобі, Хведоре, — поклали вони перед старшим сином чималеньку скибку. — За те, що сьогодні корчував на гнилищі. Як-не-як, сажень землі прибуло, овес на торік укинемо.
— Це тобі, Павле, — відітнули трохи меншу скибку. — Знаю, навергався гноєм, та, не нюхавши гнійця, не їстимеш хлібця.
Наділили пайками інших, кожному по роботі, обминули чомусь наполоханого Йвана, зате похвалили невістку Дарку:
— Хирлява молодиця, не нашого роду, але беручка до діла. Он який сувій полотна виткала.
Тим часом мати розклала по мисках товчену бараболю з шкварками. Здається, можна їсти. Та ніхто не вискакував поперед батька. Коли, бувало, новенька невістка згарячу кидалася до миски раніше за всіх, батько так її тріскали довбаною ложкою межи очі, що та, бідолашна, аж гикала. Отож усі скромненько склали руки на стіл. Лиш наймолодший, Санько, нігтем колупнув спокусливий шмат, що лоскотав йому ніздрі горілим запахом, і звів на батечка чисті невинні очі.
А Хома Гаврилович ураз насупили білі кошлаті брови, бликнули суворо на Йвана.
— А тобі, сину, ось! — вони перегнулися через стіл, тицьнули стулені пальці Йванові під самий ніс. — Хапай!.. За що, сам знаєш.
Іван, біліший за свою сорочку, відкинувся до стіни, наче сьорбнув гарячого. Закліпав, заморгав білими віями, ховаючи в кутиках тремтливу сльозу. Мати з докором глянула на розгніваного батька: «Хіба ж так можна? Відлупцюй, як Сидорову козу, а хліба дай» — і тихцем подала свою пайку скривдженому синові, «Бери, Йване, щоб вони й не бачили». Та не проведеш Хому Гавриловича.
— Не жалій, мати! — грюкнули пудові кулаки по тесаному дубові. — Не жалій цуценя, бо Сірком ледачим виросте!
І, схилившись над мискою, зиркнули батько спідлоба на присмирнілу жінку:
— Хай скаже, що сьогодні зробив. Скажи, Йване!
Встав Іван, наче з хреста знятий. Схилив білий чуб.
— Кажи!
— Кільце загубив. Од коси.
— Чуєш?.. Кільце! Залізне! Зносу йому не було б! А він, роззява, загубив. І лежнем пролежав до обіду в кущах. Од мене ховався. Ну я тобі, лайдаче, цього не подарую! — погрозили батько чорним засмаленим нігтем.
Все ще роздратовані, Хома Гаврилович опустили в миску свою щербату ложку-довбанку. То був знак: можна починати.
Заплямкало шістнадцять ротів. Їли мовчки, не хапаючись. Рівнялися на батька. Хома Гаврилович прочісували всіх суворим поглядом. На кого зиркнуть, той клюк носом у миску — подавився. А Йван згорбився над кружалом, занімів, суха бараболя не лізла в горло, і свербіла вже гаряча спина.
Дітлахи на підлозі обсіли макітру, голівки докупи, уперлись лобами, сопуть, жменьками щось вишкрібають із дна. Як не помиряться, гримнуть батько з кутка: «Цитьте, мурзаті!»— і діти одразу принишкнуть.
Закінчивши обід, Хома Гаврилович облизали ложку, наче витерли її, пучками зібрали крихти й кинули в рот. Вийшли з-за столу, вклонившись Миколаю-угоднику. За ними піднялась уся родина.
— Йване, йди сюди!
Син був готовий до хрещення. Ні слова не сказавши, спустив штани, закотив полотняну сорочку і ліг правцем на лаву під вікнами.
— Де твої діти? Хай зрять, як і кудою дурість вибивають.
З мовчазного гурту виштовхнули двох наїжачених хлопчаків, Іванових дітей. В брудненьких льолях вони стали перед лавою, затуркано дивлячись на біле батькове тіло.
Хома Гаврилович зняли з кілка широкий ремінь. Мати, сини, зяті й невістки, всі, як один, виструнчилися під глухою стіною. А на лаві розп’ялася грішна душа нетяги-збитника (кільце ж загубив!) та світили проти вікон лляними голівками Йванові діти (до онуків буде хазяйське слово).
Читать дальше