Юрий Городянин-Лисовский - У ворожому таборі (Терпіння)

— Так мені не можна багато чорного хліба їсти… Усе рівно викину… Беріть…

Він узяв хліб й жадібно запихаючися ним став стукати дозорця. В той день, мій жолудок, у якому, звичайно, замість «язви» була лише пустота — до самого ранку сердився на мене за зайву щирість, та я був задоволений тим, що може вдасться зв'язатися з Хмарою. В середу, Ян сказав мені, що передав то, що я просив, і той переказує, що хоч ҐПУ й дуже в'їлося на нього, але він подав заяву до головного прокурора і має маленьку надію, що може звільниться зовсім. В такім разі поклопоче в ҐПУ про мене. А якби я скоріш звільнився — то щоб клопотавсь про нього.

Значить зрозумів! Коли б попасти до однієї камери! Тоді ми «поклопотали б» що-небудь разом…

Через декілька днів замість Яна — прийшов старий селянин, який, коли я заговорив до нього — став просити мене шепотом, щоб не підводити його, бо йому строго приказано не балакати. Питаю Котєльнікова, що з Яном.

— Поїхав етапом у Сибір, в розпорядження Красноярського губкому партії… Виявилося, що він, брат, дійсно комуніст американський. Москва — перевірила… Дармо «парився» хлопець…

У кінці серпня, спокій моєї одиночки був нагло заколочений. Якось коло півночі в тюрподі зчинився шум. Мої двері широко відчинилися і на порозі, з радісним обличчям став Арбузов:

— Ну, Горський, — приймай жидівських петлюрівців! Заходь! Один, два, три…

До камери по черзі заходили молоді хлопці й несміливо ставали, оглядаючися.

Нарахувавши вісімнадцять Арбузов задоволене засміявся і покрутив головою:

— Знову урожай на сіоністів, давненько не було…

Замкнувши камеру, пішов відчиняти другі.

По коридору проходили все нові групи. Мої нові товариші прислухувалися пильно до голосів тих, що переходили і називали один одному їхні імена. Коли вихідні двері перестали стукати — стали розміщатися. Камера була невелика, приблизно три метри в квадраті і такій компанії розміститися було нелегко.

Був тільки один тапчан, на якому спав я. Чоловік п'ять мали з собою коци і подушечки — решта без нічого.

До мене підійшов молоденький, років шістнадцяти, жидок з випещеним обличчям «маминого синочка».

— Слухайте, товаришу, нам дадуть хоч тапчани і сінники, чи ні?

Старший вже, надзвичайно сильної будови, кучерявий хлопець, що сидів коло тапчана — іронічно посміхнувся:

— Дадуть, Іцек, дадуть… і простирала, і нічні сорочки, й обід з трьох дань… Та й переїзд безкоштовний до Сибіру — першою клясою поїдем…

Дехто засміявся. Обступили мого кучерявого сусіда…

— Слухай, Шварц. але направду, як ми тут розмістимося? Постіль принесуть рано з дому, але де тут всім лягати?

— А як минулого року, в цій самій камері, нас сорок чоловік. три тижні сиділо? Посідаєм рядочками, один одному між ноги, зіпремося один на одного і так спали. А тепер — що за біда! Розляжемося всі, як пани.

У кого є коц, розстелюйте на долівку і поперек — усі вмістимося. Накриватися не треба, і так тепло буде…

Товстий хлопець в окулярах стурбовано почухав свою руду голову:

— Трохи твердо буде…

— А ти чому перини не взяв із собою?

— Та мені сказали, що не більше, як на дві години. Тільки зроблять допит і пустять додому…

— І мені, і мені, і мені так казали — посипалося з різних боків. Шварц сміючися махнув рукою.

— І мені теж так казали, але я кажу їм, що коли на дві години — то підождіть, — візьму матраца та хліба днів на два, поки хтось принесе… я вже знаю ті «дві години»… Це може бути три роки теж…

Декілька чоловік тривожно забалакали до нього по-жидівськи. Він сказавши їм щось заспокоююче — закомандував лягати спати. Почали застелювати підлогу коцами.

— Я вас, здається, бачив минулого року в тюрмі, ви були одягнені в шкіряну куртку і високі мисливські чоботи… — звернувся до мене Шварц, що далі сидів на свойому клунку.

Потверджуючи, киваю головою.

— Я тоді сидів з адвокатом Аллукером — не знали його?

— Знав. Лежав із ним в тюремній лікарні.

Шварц зітхнув.

— Щасливий чоловік… Його вислали закордон — десь у Німеччині він. Тепер арештували декількох його політичних учнів. Не знаєте, чи Фішер і далі слідчим в релігійних і національних справах? Місяць тому була вістка, що його мають десь перенести…

— Ні, тут, по-старому…

— З усього ҐПУ — він для нас найгірша собака… У нього хоч би просто справедливого слідства не сподівайся. Цеж наш ренеґат… сіоніст… був членом Центрального Комітету партії і після арешту на з'їзді в Києві у 1922 році — пішов працювати до ҐПУ… Ну, треба лягати десь…