Юрий Городянин-Лисовский - У ворожому таборі (Терпіння)

— Думаєте, я такий тоді був? Був повний, здоровий, однією рукою, жартуючи, підіймав сорок кілограмів, а зараз відра з водою повного не донесу… Подержали мене два тижні у Проскурові, а потім переслали сюди, до Винниці. Тут, ще два рази тяжко побили, щоб признавався чого прийшов, а тепер вже п'ятий місяць не зачіпають. Кажуть, що послали листа, до Комінтерну, щоб через американську секцію справдили, чи я дійсно комуніст.

Сиджу в 4 камері, разом з другими, тіснота страшна… Там ще є декілька таких, як я: учитель Кшижак із Ченстохова, Дузінкевич — польський поліціянт, Вальчак — поляк із Підволочиськ, Степан Кравс — українець із Любачева, Франко Петрнчко із Львова, — все комуністи… Багато є дурнів на світі… Але я найбільший…

— Ян, ви ж безсильний зараз зовсім… лежали б у камері…

— Голод примушує… З'їси рано ту пайку хліба з горячою водою і голодний, як пес; вип'єш в обід шклянку тієї зупи смердячої без хліба і голодний аж до другого ранку. У Проскурові віддав за хліб, що мав лишнього, а тут і пальто віддав й убрання. Оцей самий дозорець взяв у мене моє американське вбрання з найліпшого сукна і черевики, а мені дав пантофлі й стареньке убрання, що за місяць облетіло все. Додав мені чотири буханці хліба, фунт цукру та фунт ковбаси.

Знаєте, я колись читав в Америці Гамсуна «Голод», але тільки тепер я зрозумів, що значить це слово… Скільки разів я вибирав із сміття шкурлатки хліба, що їх викидають дозорці та червоноармійці!.. Дивлюся на других, вони легше це переносять, а я не можу… У мене здоровий організм, призвичаєний до доброї їжі… Тепер, як приберу кухню, коридор, одиночки, — дозорці дають лишню мірку пшонянки, часом кусник хліба, грудку цукру…

У «вічку» показалося розлючене обличчя дозорця Котєльнікова, вологодського кацапчука (теж один із катів).

— Ти що розсілася, сволоч така! Балачку завів?! Тобі сказано не розмовляти!

Відімкнув двері і став на порозі:

— Ти ще й підлоги не помив? Ось я тебе зараз залакую у підвал, там з щурами побалакаєш…

Ян стояв переляканий, нічого не відповідаючи.

Я з дозорцями не дуже церемонився і, на диво, вони через це поводилися зо мною чемніше, як з другими. Стаю з тапчана:

— Чого ти розкричалася, дура вологодська?.. Чоловік непритомний лежав весь час, я тебе докликатися не міг. Бачиш, кров'ю залився — лице розбив, як упав. Загодували до півсмерти, а тепер вимагаєш, щоби скоро робив тобі!

Дозорець зм'як.

— Іди, Ян, лягай у камері, я другого когось візьму… Ян похапки схопив за щітку.

— Товариш Котєльніков! Я зараз усе зроблю. Помию чистенько… У мене голова трохи закрутилася, тепер пройшло… Я вас прошу…

Дозорець замкнув камеру і пішов виводити чергову партію. Ян старанно мив підлогу.

— Ніколи я не думав, що на світі такі пси є, як оці дозорці… Їм же зганьбити, убити чоловіка — нічого не значить… Коли б мені у Америці хтось сказав, що в цілій радянщині розстрілюють тепер стільки людей, скільки лише тут при мені розстріляли — я б йому морду побив… І кого, за що стріляють?

— Ви давно тут, у тюрподі?

— Сьомий місяць кінчається.

— Слухайте, отой, що в шостій камері — давно сидить?

— Місяців із п'ять уже…

— А я думав днів 5–6. Раніш не чути було, щоб його виводили.

— Його раніш не випускали з камери зовсім, недавно оце дозволив начальник, з підсиленою вартою…

Дозорці кажуть, що це страшний бандит, який вбивав комуністів і селян, тероризував цілі села… А селяни, що зо мною сидять у камері, кажуть, що порядний чоловік, що захищав їх і дуже жалують за ним… Я з цим всім тепер зовсім дурний став… Але, здається, в Америці я був ще дурніший…

— Ви в 6-й камері, певно, теж підлогу миєте… Скажіть йому, що Горський сидить у 8-ій камері, і скажете, що з моєю хворобою дуже зле, нема тут ні ліків, ні лікарів, які б розумілися на ній. Ми з ним знайомі були, ще як він учителював, не був ще повстанцем…

— Скажу при нагоді… Бо Котєльніков іноді залишає уборщика з ним, а Арбузов завжди стоїть сам. А ви на що хворі?

— У мене язва жолудку…

— О, то це дійсно біда, при такій їжі… Вам треба відповідної страви. А я тепер їв би все, що тільки можна зжувати. Ніколи не наїдаюся…

У мене на вікні лежала ще половина фунтової пайки хліба. Половина з цього була призначена до «обіду», а останню, перемагаючи спокусу, — держав завжди до вечора, щоб легше спалося…

— Візьміть, Ян, собі той хліб з вікна. Його очі жадібно вп'ялилися у хліб…

— Ні-ні! Як можна! Ви ж одержуєте стільки, що і я…