Юрий Городянин-Лисовский - У ворожому таборі (Терпіння)

Коло дверей проходить високий чоловік, в зимовій шапці, з спущеними донизу козацькими вусами. Обличчя надзвичайно знайоме, але хто? де бачив?… Із щілинки можна бачити лише на одну мить профіль… Може вдасться побачити надворі.

Відчиняю вікно й починаю оглядати фанерний щит, яким воно було закрите ззовні. В одному місці зауважую маленьку щілину, заліплену знадвору глиною. Просуваю крізь ґрати руку з патичком і обережно виштовхую глину. Видно клаптик подвір'я, на якому стоїть вартовий з рушницею на поготівлі та дозорець із витягнутим револьвером. В'язня не видно, але по напрямку їх поглядів, здогадуюся, де він. Нарешті дозорець махнув рукою: «Захаді»!

Через видну мені часть подвір'я переходить із заложеними назад руками, з високо піднятою головою цікава для мене постать. Вдивляюся в обличчя: Отаман Хмара! — Семен Харченко…

Про арешт його в Кам'янці Под. я чув ще весною, але думав, що він відставлений до Харкова. Добре було би зв'язатись з ним… Він, звичайно, не має другої перспективи, окрім розстрілу, або втечі, — може у майбутньому припадково придамося один одному… Якби попасти до однієї камери, або хоч в сусідні… Хмара — силач, призвичаєний до небезпеки… Знову зароїлися в голові пляни втечі…

Мити підлогу і «парашу» я катеґорично відмовився ще спочатку і дозорець Арбузов, кацапчук з неприємним монгольського типу обличчям, один із виконуючих обов'язки катів, посердився — посердився, тай став присилати для цього в'язня — молодого селянського хлопця. Хлопчина був затурканий, несміливий, і слухаючи наказу Арбузова, не відзивався до мене, коли я пробував заговорити. Днів за три до того його відіслали до в'язниці, а намісто нього став приходити якийсь середніх літ чоловік, одягнений у подрані штани, в яких однієї ногавиці бракувало по коліна, та у подерту стареньку блюзку на голе тіло. Його виснажене, заросле і брудне обличчя виглядало інтеліґентно. Певно, він прибирає і Хмарину камеру… Треба при нагоді розмовитися. Підлога милася у середу та в неділю. Завтра прийде. На другий день дозорець пустив його до моєї камери з відром, щіткою і шматою:

— Ти, Ян, сьогодні добре вишуруй підлогу, може начальник зайде… — Замкнувши камеру на ключ, пішов виводити надвір в'язнів.

Ян налив на підлогу води і став старанно терти просяною щіткою. Лежачи на тапчані — приглядаюся до його обличчя; блідо-жовте, очі глибоко запали, губи безкровні… З-під розхристаної блюзки видно запалий живіт і випняті з-під шкіри ребра.

Потерши деякий час, він раптово випустив щітку, руки підігнулися і поковзнувшись він вдарився лицем до мокрої підлоги. Схоплююся з тапчана, підводжу і садовлю його коло себе.

— Голова трішки закрутилася, — винувато говорить він нечистою російською мовою. Деякий час сидить, непорушно уп'явшися шкляним поглядом у покинуту на підлозі щітку, потім зауважує кров, що бігла із розбитого носа, витирає її рукавом блюзки і повернувшися якось дивно дивиться мені в очі.

— Слухайте, дайте мені добре по морді, з обидвох боків, я вас прошу…

— За що, Ян?

— За те, що я дурень, чуєте, дурень, дурень, і ще раз дурень!

— За що ти сидиш?

— За що? Я поцілував би руки тому, хто сказав би мені за що… За те, що дурень, — другої вини не маю…

Хвилину сидить мовчки, неначе щось згадуючи.

— Я сам поляк, із Лодзі… Дванадцять років пробув в Америці… Я — фризієр, мав у Чікаґо свій, заклад. Працював сам, тримав ще двох челядників і хлопця-учня…

П'ять років був я членом американської комуністичної партії, всією душою був захоплений ідеєю соціялізму, віддавав на партійні справи половину свойого зарібку, підтримував свою пресу, аґітував на зібраннях тай усюди, де тільки було можна… Минулого року мене вислали із Америки. Перед тим дозволили мені продати мою частину будинку, який ми купили утрьох, та майстерню.

Приїхавши на батьківщину, до Лодзі, я став аґітувати серед тамошніх робітників. Приходила поліція арештувати, але я якраз вийшов був до знайомих. Сестра попередила мене, принесла мені мої гроші, я частинку залишив їй, а дві тисячі долярів і американський партійний білет зашив у одежу й пішов добиратися до радянської границі. Перейшов щасливо. Якби ви знали, який я був щасливий, коли побачив першого червоноармійця з п'ятнкутньою зорею! Про цю хвилину, про щасливу соціялістичну батьківщину робітників усього світу — я ж мріяв ще в Америці…

Ян важко зідхнув і помовчав трохи.

— Прийняли мене нічого, нагодували, гроші і документи забрали, кажуть — у Проскурові віддамо… Списали протокола, запитали, де я взяв стільки грошей. Я оповів усе, як було, чисту правду. У Проскурові, в ҐПУ, мені кажуть, що мій комуністичний білет фальшивий, що я не міг бути комуністом, бо мав власний будинок і експлуатував, визискував трьох робітників, що я польський шпигун та щоби признавався, хто мене послав і дав гроші. Я спочатку розсердився, кажу їм, що не мають права ображати мене, чесного комуніста. Тоді вони зв'язали мені руки і збили так, що я не міг потім піднятися з підлоги. Ян задумливо подивився на свої сухі, голі до ліктів руки.