Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— Ваша величносте, що може бути важливішим, ніж ваша увага і турбота, — спробував заперечити де Вітте.

— Помовчіть, мій генерале, — перебив його, усміхаючись, король. — Перед Кам’янцем мене наздогнав кур’єр із Парижа з дипломатичною (і не тільки) поштою. Так от, вітаю вас, генерале, з іще одним званням — званням діда.

— Не томіть, ваша величносте, хто?

— Онук — граф Ян де Вітте-молодший! Віват сімейству де Вітте! — голосно прокричав король.

Через мить у місті та фортеці знову заговорили гармати. 51 постріл на честь генерала і його сім’ї (так розпорядився король) феєрверком злетів у небо. Розчулений граф непомітно змахнув зі щоки сльозу радості. Король ще раз обняв генерала.

Тріумфальна арка викликала у короля цілковитий захват — царським персонам по душі знаки уваги. Після відвідування костелу підвели коня государя. Станіслав Август заніс ногу в стремено, спритно злетів у сідло і разом з генералом де Вітте і своїм почтом під захоплені крики натовпу, що стояв по обидва боки вулиці, попрямував до фортеці. Кілька днів гостював король у Кам’янці. Був і шикарний бал, влаштований князем Калікстом Понінським, і святковий обід із бичками на рожні, і роздача подарунків городянам, і потішні бої з атакою ворогом фортеці й успішним її відбиттям, і королівське полювання з безліччю вбитої дичини. Всі святкування супроводжувалися феєрверками і салютами. Перед від’їздом Станіслав Август відвідав будинок Яна де Вітте, і між ними відбулася розмова тет-а-тет.

— Ваша величносте, — звернувся із проханням до короля старий граф наприкінці бесіди. — я служитиму вам, поки сили не залишать мене. Але вік у мене вже солідний, і настав час подумати про заміну.

— Не хочу нічого чути, графе.

— Государе, я людина військова, і придворний етикет не для мене, тому прошу все ж таки вислухати мене.

— Гаразд, генерале, слухаю вас.

— Прошу після моєї смерті або у разі, якщо за станом здоров’я я не зможу виконувати свої обов’язки, призначити комендантом Кам’янця мого сина Йозефа.

— Що ж, графе, я припускав, що саме цього кандидата ви запропонуєте. Ви впевнені, що він впорається? Фортеця — наш форпост на сході, і від її боєготовності залежить багато чого.

— Я впевнений у синові як у військовому фахівці, саме він найкраще зможе забезпечити ваш спокій у Варшаві.

— Гаразд, графе, я обдумаю вашу пропозицію, але сподіваюся, це відбудеться нескоро. А вам бажаю ще довго радувати нас своєю відданою службою.

— Спасибі, ваша величносте. Слово честі, я намагатимуся, — усміхнувся генерал де Вітте.

Наступного дня король із почтом вирушив у подальшу подорож по Поділлю. Окрім подарунків і нагород, він залишив жителям Кам’янця багато духовної поживи для роздумів: газети з Варшави, Відня, Парижа, нові романи паризьких письменників. А придворні, до того ж, доставили брошури з памфлетами, автори яких не обійшли своєю увагою Софію де Вітте. І місто зашуміло. Світське товариство Кам’янця розбилося на дві частини: одні вважали, що Софія не змогла уникнути паризьких спокус і зрадила або навіть зраджувала чоловікові, інші, навпаки, були впевнені, що вся ця писанина — маячня, і якщо щось і було, то тільки легкий флірт. У будь-якому випадку і ті, й інші зробили висновок, що Йозефу не позаздриш.

Ось у такий Кам’янець і повернулися щасливі молодята в середині березня 1782 року. Щастю старого генерала де Вітте не було меж: він з такою радістю зустрів онука, що син Йозеф навіть трохи образився, підсвідомо ревнуючи батька до сина. Через кілька тижнів було вирішено влаштувати в будинку де Вітте бал на честь повернення молодят. Йозефу і Софії нетерпілося поділитися своїми враженнями про поїздку, а світській громаді міста — хоч за розповідями відчути дух Парижа, Відня, Спа. Щоб іще більше зацікавити городян, Софія запропонувала чоловікові влаштувати на балу лотерею.

— Любий, у якості призів я жертвую золотий браслет, подарований графинею Поліньяк, одну з картин Віже-Лебрен, два капелюшки з салону мод і шарф із вензелем Марії Антуанетти.

— Не заперечую. Зі свого боку я виставляю хустку з кров’ю вбитого мною барона, пляшку з рідиною зі стічної канави поблизу Лувра і пасмо гриви, крадькома зрізане з коня короля.

— Я ціную ваш армійський гумор, графе, але прошу залишити ці призи для офіцерського зібрання. Після дюжини пляшок вина за них битимуться на дуелі.

— Ну гаразд-гаразд. Не сердься. Ось мої призи: дві пляшки тридцятирічного вина з льохів Грімо де ла Реньєра і бібліотека пригод у десяти томах, придбана в Парижі.