Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Зранку було не так весело, як увечері. Станіслав не проминув нагоди дорікнути Жозефіні в марнотратстві.

— І справа навіть не в грошах, хоча і це важливо. Я був упевнений, що все саме так і станеться, — граф говорив, майже не дивлячись на дружину. — З таким же успіхом могли викрасти не тільки твої коштовності, а й тебе саму.

Тепер уже Жозефіна кинула в Станіслава обурений погляд.:

— Не забувай, любий, що мене супроводжував чоловік, який і повинен був мене захищати, — погляд графині потеплішав, вона ледь помітно усміхнулася. — Зрештою, мені тут так добре, тож спробуймо не зважати на подібні дрібниці.

— Не такі вже це й дрібниці, — пробурчав граф Потоцький, але Жозефіна вже не чула його. Вона пішла готуватися до сьогоднішнього грандіозного балу і вечері в театрі Святого Бенедикта.

Хоча програма балу була дуже насиченою, Потоцький не зміг відмовити собі в задоволенні поспілкуватися з великим князем Павлом Петровичем. Говорили в основному про книжки. Точніше, граф Станіслав розповів великому князеві про придбані ним розкішні альбоми. А це справді були унікальні за красою книги: «Римські старожитності», видані у 1779 році, «Пам’ятки Помпей», «Мальовничі подорожі» з видами пам’яток, палаців і парків Італії, Франції, Греції та Німеччини. Павло Петрович уважно все вислухав, зробив помітки в блокноті і виявив бажання неодмінно поповнити свою книжкову колекцію цими виданнями.

У розпал балу до графа Потоцького підійшла молода жінка в масці і, сміючись, вручила листа. Станіслав не надав цьому великого значення, поклав лист у кишеню і продовжив веселощі. І лише наступного дня згадав про лист. Як не дивно, на конверті не було жодних написів. Він не поспішав розкривати конверт. «Що ж там може бути? — роздумував він. — Можливо, це любовне послання. Цілком можливо». Станіслав підвівся із крісла, налив собі в келих вина і підійшов до дзеркала. «Цілком можливо», — подумки повторив він, знайшовши своє відображення досить стерпним. Сівши у крісло, граф почав згадувати, як виглядала жінка, що вручила листа. Це була яскрава брюнетка, сукня на ній була вельми проста, але елегантно облягала її струнку фігуру, обличчя він не бачив — маска приховувала його. Рухи у неї були плавні, що говорило про її знатне походження. «Може, завести короткочасний роман? — розвивав думку далі граф. — Жозефіна фліртує не соромлячись, чому б і мені трохи не розслабитися?» Спогад про дружину змусив різко змінити хід думок. «А може, там банальна розповідь про пригоди Жозефіни? Який-небудь інтриган переспав із нею і тепер шантажуватиме мене?» Станіслав гнівно розірвав конверт і розгорнув листа. Той був дуже коротким і нічого доброго графові не обіцяв: «Графе, ти виграв у мене перший раунд, обдуривши мене з картиною. Але запам’ятай: останнє слово завжди залишається за мною. До швидкої зустрічі. Караколлі».

Потоцький усміхнувся. А цей бандит не простий. Потрібно буде підсилити охорону: мало що в нього на думці. Ці італійці такі імпульсивні!

Два тижні пролетіли дуже швидко. Театральні вистави змінювалися маскарадами. Особливо запам’ятався останній: п’ять величезних алегоричних колісниць почали процесію на площі Сан Марко, потім відбувся бій биків, на яких нацькували зграю собак, потім була регата, гонка гондол і легких суден. Венеціанська аристократична молодь споряджає франтівські, гарні восьмивесельні човни. Матроси одягнуті з великою різноманітністю і смаком; господар барки — на колінах на подушках або лежить на них. У руках вони мають маленькі луки, з яких стріляють кульками тіста, щоб видаляти барки, які не належать до регати… Уздовж великого каналу всі вікна будинків були завішані багатими килимами, з усіх вікон визирали обличчя. Народу скрізь було безліч, на дахах стояли люди в червоних плащах. Гондоли і барки, наповнені дамами в масках, ковзали і шмигали вздовж і впоперек. Веселість народу, вигуки, крики хлопчаків-бешкетників, гул, гам, усе це разом породжує враження, яке висловити не можна: треба самому бути глядачем такої живої і натхненної картини, щоб зрозуміти всю її самобутню і дивну принадність. Вечорами на заповненій святковим натовпом площі запалювалися потішні вогні — ілюмінація і феєрверки, а танці тривали всю ніч.

Через два тижні Потоцькі по дорозі до Тульчина зробили зупинку у Відні. Йосиф II прийняв гостей у своїй резиденції Хофбург. Усі свої землі, що десять років тому стали австрійськими, Станіслав Потоцький уже давно продав, однак до Йосифа II ставився з повагою — за ті прогресивні нововведення, які робилися в цій, мабуть, найбільшій імперії Європи.