Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Йосиф II і граф Потоцький провели багато часу в бесідах. Імператора цікавило все, що граф робив у своїх маєтках, і він явно шкодував, що Потоцький позбувся своїх австрійських земель.

— Я бачу у вас, графе, дуже розумну та обдаровану людину. На знак моєї вдячності прошу прийняти в подарунок пару коней іспанської породи з мого кінного заводу.

— Дякую, ваша величносте. Право, я не гідний такої уваги з вашого боку.

— Годі, графе. Я завжди благоговію перед цікавими, талановитими людьми. Останнім часом мені щастить на такі зустрічі: чотири дні тому Відень покинула подружня пара де Вітте. До речі, ваші співвітчизники.

При згадці про де Вітте Станіслав дещо насторожився: щось частенько ця пара згадувалася у них на шляху.

— Дивна пара, — додав Йосиф II. — Графиня — красуня, а її чоловік, полковник, дещо простакуватий — хоча це тільки підкреслює чарівність його дружини.

Увечері Жозефіна не витримала і сказала Станіславу:

— Я ще не бачила цю Софію де Вітте, а вже не люблю її.

Станіслав на це нічого не відповів.

Весільна подорож подружжя де Вітте по Європі тривала майже два роки. Настав момент повернення додому, в рідний Кам’янець. І хоча для графині Софії він ще не став рідним (занадто мало часу вона там прожила), їй цього дуже хотілося. А поки їй необхідно переосмислити все, що сталося з нею за останні три роки. Як стрімко змінилася її доля: від зневіреної стамбульської дівчини — до благородної графині, прийнятої майже всіма королівськими дворами Європи! Якась невідома творча сила підхопила і закрутила її. І ось тепер вона опинилася в іншому житті, в іншому вимірі. Поруч із нею — її чоловік, завдяки якому сталися ці зміни. Чи кохає вона його? А він її? Думки Софії час від часу поверталися до цього питання, але вона залишала його на потім. Зовні все виглядає чинно-благородно: вона поважає цю людину, і він ставиться до неї дуже ніжно і дбайливо. Але того захоплюючого, всепоглинаючого почуття, про яке вона мріяла, звичайно ж, немає. Не впала та невидима стіна, яка дозволяє кинутися, як у вир, не думаючи ні про що, пізнаючи, вдосконалюючи одне одного все більше і більше. А вона так хоче цього! Адже вона ще така молода і вродлива, і все її життя — попереду. Можливо, вона ще зустріне своє справжнє кохання… Ні, не можна про це думати. Вона ще покохає Йозефа. Їм просто потрібно побудувати свій будинок, і все налагодиться.

У кутку карети тихенько сопе уві сні маленький Ян, якого з нетерпінням чекає в Кам’янці дід, старший Ян де Вітте.

Про народження онука генерал дізнався несподівано. 11 листопада 1781 року, коли подружжя де Вітте ще було в Парижі, спокійне життя Кам’янця порушилося. Здавалося, всі городяни висипали на вулиці міста в очікуванні прибуття короля Польщі Станіслава Августа. Підготовка до зустрічі почалася задовго до цього: панночки шили нові наряди, молоді офіцери перевіряли парадні мундири, градоначальники розписували щохвилинно програму візиту і розселення королівського почту з Варшави. І це ще не все… Королі не так уже й часто приїжджають до міста. Щоб увічнити цю подію для нащадків, було вирішено звести тріумфальну арку. Довго думали, де встановити і, нарешті, вирішили, що кращого місця, ніж біля костелу, не знайти. Городяни активно відгукнулися на заклик внести гроші на будівництво. Жертвували хто скільки міг. І ось, нарешті, нова тріумфальна арка прикрасила центральну площу міста. Точніше, навіть не арка, а парадні ворота з тесаних білих каменів із чотирма статуями ангелів по кутах нагорі. Вінчав ворота п’єдестал зі святим Яном. У п’яти кілометрах від міста короля зустрів кавалерійський ескадрон на чолі з полковником Крістіаном де Хамероном і далі супроводжував його почесним ескортом. 101 гарматним залпом ознаменувало місто-фортеця в’їзд короля. Біля арки перед вишикуваним кам’янецьким гарнізоном на білому коні гарцював граф Ян де Вітте в генеральському мундирі і високих ботфортах. І хоча генералу вже виповнилося сімдесят два роки, тримався він чудесно.

— Мій генерале, — обняв графа король після виконання всіх ритуалів, — у мене для вас три радісних звістки. Почну з менш значимих. — Станіслав Август усміхнувся і урочисто оголосив: — Вручаю графу де Вітте патент генерал-лейтенанта! — триразове «Віват!» прокотилося по площі. — Нагороджую генерал-лейтенанта де Вітте орденом Святого Станіслава! — і знову «Віват! Віват! Віват!» — А тепер, напевно, найважливіше і найприємніше.