Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— Браво, Станіславе! Продовжуй у тому ж дусі, — королю припав до смаку опус Трембецького.

— Дякую вам! — Софія зашарілася від задоволення.

— Не дякуйте мені! — жартівливо вигукнув поет. — Це співає моє серце, і я не можу з ним нічого вдіяти.

— Заспокойте його трохи, — підтримав жартівливий тон граф Йозеф. — Інакше моє серце викличе серце поета на дуель.

— О, це буде страшний кулачний бій двох сердець, графе! І боюся, що графиня втратить відразу і люблячого чоловіка, і поета, який їй уклоняється, а король — доброго офіцера і придворного інтригана.

— Панове! Не хвилюйтеся! — грайливо відповіла графиня де Вітте. — Подумайте і про моє серце. Звичайно, воно майже повністю належить графу. Але думаю, у ньому знайдеться затишне місце і для вас, шановний пане поете!

Пізно ввечері, коли придворні розійшлися, король Станіслав Август звернувся до Трембецького:

— Ну що ж, перший іспит молода графиня витримала. Але на неї чекає Париж, де звичаї вільніші. Боюся, там вона не встоїть.

— Я думаю, ваша величносте, дівчинка знає собі ціну і просто так себе не продасть. Цьому діаманту потрібна дорога оправа.

До Берліна подружжя де Вітте прибуло з рекомендаційним листом від Станіслава Августа королю Пруссії Фрідріху II. «Старий Фріц» (Der Alte Fritz), так називали монарха, перебував у Сан-Сусі. Цей невеликий, але затишний замок із парком король побудував у передмісті Берліна Потсдамі. Фрідріху не подобалися помпезні Версаль і Бельведер, тому був споруджений одноповерховий палац і розбитий чудовий парк.

Секретар короля, прийнявши від Йозефа рекомендаційного листа, попросив подружжя зачекати.

— Король Фрідріх II обов’язково прийме вас.

У приймальні відвідувачів майже не було. Через півгодини до приміщення зайшов старий у поношеному мундирі з ціпком замість тростини і в супроводі двох випещених гончих псів. Він пройшов повз Йозефа та Софії, а ті про всяк випадок вклонилися на знак вітання. Яке ж було їхнє здивування, коли, увійшовши до кабінету, вони побачили, що цей старий і є великий Фрідріх II!

У кабінеті панував страшний безлад: книги, папери, зім’яті записки валялися на столі, на підлозі. Всупереч очікуванням графині Софії, король майже не звернув на неї уваги, відразу втупившись у графа Йозефа, точніше, в його військовий мундир.

— Радий вітати вас, мій генерале, з дружиною в нашій скромній Пруссії, — почав король.

— Спасибі, ваша величносте, за комплімент, але я поки що полковник.

— О, я, напевно, неуважно прочитав листа мого брата Станіслава Августа, — саркастично усміхнувся король і глянув у лист. — Справді, прошу вибачення, пане полковнику, але невдовзі мій брат, ваш король, може просто розоритися на такій дорогій формі для своїх військ.

Із цими словами він демонстративно струсив порошинку зі свого поношеного мундиру.

— А що, пане графе, правду кажуть, що фортеця Кам’янець, якою командує ваш батько, абсолютно неприступна?

— Хотілося б у це вірити, ваша величносте, але боюся, перед таким воєначальником, як ви, встояти буде дуже важко.

— Милий графе, — відповів задоволений король, — думаю, усі мої перемоги вже позаду. Я тепер, як затворник, майже не виїжджаю з Берліна. Хоча, — Фрідріх, хитро примружившись, подивився на графиню Софію, — якщо такі красуні живуть у ваших краях, можна згадати молодість і помандрувати. Мадам графине, думаю, не дуже стомлю вас, запросивши зараз до парку на огляд і розвід караулу?

— Анітрохи, ваша величносте, я дружина військового, і якщо військові марші не звучать за вікном, стає не по собі.

— От і чудово, — з цими словами король підійшов до вікна, молодцювато піднявся на дві сходинки і… вийшов у парк.

Приголомшені Софія та Йозеф рушили за ним. Від величі і краси парку Сан-Сусі в обох перехопило подих. Шестирівневі тераси розділяли сходи, що вели до ставка з фонтаном. На кожній терасі росли дивовижні дерева, а під ними — розкішний квітковий килим. Повітря було наповнене ароматами рослин і щебетом птахів. Раптом звуки військового маршу порушили цю казкову ідилію, і нашим мандрівникам нічого іншого не залишалося як податися до плацу.

Король приймав парад свого гвардійського полку. Такого вишколу, такого кроку і рівняння полковник де Вітте не бачив ніколи. Несподівано на плацу з’явився старий кінь і неспішним кроком підійшов до короля.

— А, Цезар, — привітав коня Фрідріх. — Здорово-здорово, ще живий?

Цезар уткнув свою морду в плече короля. Його величність глянув на слугу, і той швидко підніс йому сумку. Король дістав звідти білий хліб та цукор і пригостив коня.