Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— Але, Стасе, ти ж повинен думати і про мене, — сумно мовила графиня Жозефіна. — Я ще молода, люблю спілкування, бали. А ми навіть весільної подорожі не здійснили.

— Ну що ж, ти частково права. Ми поїдемо до Варшави на кілька місяців. Це раз. Ти можеш запрошувати сюди в гості або жити всіх, кого захочеш. Це два. А в тривалу подорож ми обов’язково поїдемо після того, коли вирішимо питання із проектом палацу й почнемо його будівництво. Отож, потерпи трохи, люба, — усміхнувся граф Станіслав.

Він дотримався своєї обіцянки: незабаром подружжя Потоцьких вирушило до Варшави і поселилося у своєму палаці, точніше, в палаці Мнішеків. Протягом чотирьох місяців Жозефіна не пропустила жодного балу, в її салоні постійно юрмилися молоді люди; і, звичайно ж, тон зустрічам задавала сама господиня. Станіслав, хоч і був прекрасним танцюристом, на балах в основному спілкувався з людьми, які його цікавили з питань господарювання та будівництва. Практично не брав участі у забавах дружини, до її оточення ставився з легкою іронією. Увесь цей час граф багато працював, організовував різні ділові зустрічі, одним словом, був цілком захоплений будівництвом та облаштуванням свого нового палацу. Втім, графиню Жозефіну таке становище цілком влаштовувало, адже ця блискуча світська жінка мала великий успіх у варшавському світі.

Потоцького кілька разів запрошував до себе король Станіслав Август, і щоразу після цих зустрічей той повертався роздратованим. Але Жозефіна, повністю поглинена собою, не помічала змін у чоловікові.

«Усе нормально, — заспокоював себе Станіслав. — Повернемося додому до Тульчина, побудуємо палац, Жозефіна буде уважнішою до мене».

Чотири місяці минули дуже швидко, і Станіслав, окрилений новими ідеями, та Жозефіна, яка відпочила душею у світському товаристві, відправилися у зворотний шлях.

Приїхавши до Тульчина, граф з управляючим відразу ж зайнялися планами на найближчий рік. Побудувати прекрасний палац було лише частиною справи. Без доріг, мостів і, звичайно ж, під’їздів уся робота могла перетворитися на порожню витрату часу. А за попередній рік уже були закладені нові сади, для яких завезено в Україну найкращі фруктові саджанці з Європи, створено лісову службу, збудовано цегельний завод. Здавалося, графу Станіславу є діло до всього: чи стосувалося воно поліпшення породи великої рогатої худоби або збереження лісів на належних йому територіях, будівництва нової лікарні та школи для селян або передачі подарунків його сестрам до днів народження.

Улітку 1777 року в старому палаці Потоцьких було жваво. Сьогодні мав затверджуватися проект майбутнього палацу. Цього разу приїхали всі, і навіть архітектор Вінченцо Бренна, який почав робити обміри античних пам’ятників в Італії спеціально для майбутнього палацу Потоцьких. Велика зала була завішана кресленнями, малюнками та ескізами фасадів, розрізами будівель. Тут був представлений макет усієї споруди, а інакше і не можна було уявити собі весь комплекс, виконаний в єдиному стилі. Не втомлюватимемо читача архітектурними термінами, скажемо тільки, що побачене вразило графа Станіслава. Незвичність становило те, що цей ошатний рожево-білий палац, побудований на березі річки Сільниця, мав бути помітним із будь-якої точки міста. Головна частина будівлі планувалася у вигляді літери П, тільки двоповерхові бічні флігелі повинні були з’єднуватися з головним корпусом, теж двоповерховим, напівкруглими галереями. Це відразу, з одного боку, розширювало центральну площу перед палацом, з іншого — робило споруду легкою і витонченою. За головним корпусом передбачався великий парк з павільйонами, фонтанами, водоспадами, статуями. Фасад головного корпусу, виконаний у класичному стилі з десятьма колонами, повинен був бути зв’язаний однією уявною віссю із фасадом Домініканського костелу, а роль цієї осі, на думку Лакруа, виконуватиме алея з італійських високих і струнких тополь.

— Мені здається, що вони чудово приживуться тут, в Україні, — зазначив архітектор. — Так само, як і каштани.

Потоцький кивнув, погоджуючись із Лакруа.

— Але головною нашою знахідкою, без удаваної скромності, ми вважаємо рішення в’їзду на головну площу. Ваші гості не одразу потрапляють туди, а через арку бічного правого флігеля. Він-то здалеку і здаватиметься центральним корпусом, тому що створює не менш дивовижний ансамбль, що складається із двоповерхового конюшенного корпусу праворуч і корпусу з театром і манежем — зліва. Такого ще ніде не застосовували. Ви переконаєтесь — ефект буде приголомшливий.