Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Увечері біля каміна за келихом вина гості Потоцьких захоплено ділилися враженнями від свята.

— Так, — прицмокнув язиком Ла Тур, — українські дівчата надзвичайно гарні.

— У вас, французів, одне в голові, — усміхнувся Лампі. — Втім, мушу зауважити, що і жінок гарненьких тут теж вистачає.

— Доведеться нам, пане художнику, проект палацу зробити швидко, а от із будівництвом поспішати не потрібно, щоб краще вивчити жіноче товариство Тульчина, — засміявся Ла Тур.

— Що вам іще сподобалося? — звернулася до італійця графиня Жозефіна.

— Я навіть трохи засумував, коли почув українські пісні, — невесело усміхнувся Лампі. — Мені на мить здалося, що я в Італії. У нас пісні такі ж задушевні і співучі.

— До речі, панове, — втрутився в розмову граф Потоцький. — Ви звернули увагу на високого стрункого хлопця? У нього дивовижний голос. Жозефіно, мені здається, його потрібно відправити до Італії на навчання. Адже гарний оперний співак завжди згодиться для нашого театру.

— О так, графе, — збуджено промовив Лампі. — Я теж примітив цього хлопця. Ви повинні зробити все, щоб розвинути його талант. Я впевнений, його зірка засяє не лише тут, в Україні, а й у Європі.

— Ну, про це ще говорити рано, але спробувати варто. Як звуть цього хлопця? — звернувся Потоцький до свого управляючого.

— Це син коваля Федорка. А звати його, по-моєму, Анатолієм.

— Завтра запроси його до мене.

Через кілька днів граф Станіслав і графиня Жозефіна попрощалися зі своїми гостями. Разом з ними до Неаполя вирушив і Анатолій Федорко. Його серце завмирало від щастя, водночас хлопцю було страшно покидати рідний край.

У серпні у подружжя Потоцьких народилася друга дитина. Граф сяяв: на світ з'явився продовжувач прізвища Юрій Фелікс. Коли Станіславу дали потримати сина, він підняв його високо над головою і вимовив:

— Сину, я впевнений, на тебе чекає прекрасне і довге життя. Принаймні, я зроблю все від мене залежне, щоб це було саме так.

Десь через місяць графиня Жозефіна повідомила чоловіку:

— До нас інкогніто виїхав мій батько — хоче зробити сюрприз.

— Дуже добре, — потер руки граф Станіслав. — Не розчаровуватимемо тестя. Зробимо вигляд, що нічого не знаємо. Але гінця назустріч надішлемо. Запросіть до мене лікаря, — наказав він слузі.

Отримавши необхідні інструкції, лікар вирушив назустріч Мнішеку. Видавши себе за львівського купця, що прямував до Тульчина, він склав компанію старому графу, не забуваючи з кожної поштової станції відправляти гінців у тульчинський палац із повідомленнями.

Граф Мнішек був злегка здивований безпечністю зятя і дочки. Як же так? Він зміг вільно доїхати до них, і жодного разу не був зупинений охороною. Більш того, навіть парадні двері палацу були відчинені, і жодного слуги не було видно. І лише коли він увійшов до палацу, все зрозумів. Загримів оркестр, заспівав хор, і назустріч графу вийшли усміхнені зять із дочкою, з онукою Пелагеєю і внуком Юрієм на руках.

— Ну от, — розплакався від щастя граф, — хотів зробити сюрприз я, а зробили його мені ви. Нічого не можна приховати.

Після від’їзду батька графиня Жозефіна дещо змінилася. Якось вона викликала Станіслава на серйозну розмову.

— Стасе, — почала вона, схрестивши пальці на руках, — я бачу, що ти все більше і більше заглиблюєшся в господарські справи тут, у Тульчині. Але мені здається, що твоє багатство, твоє становище в суспільстві не дають тобі права заживо поховати себе тут, у центрі України, вдалині від столиці. Твоє місце там, у Варшаві, в королівському палаці. Ти гідний бути королем і повинен боротися за це право. Батько вважає, що в тебе є все для цього, потрібно тільки вже зараз почати переконувати в цьому наших магнатів. А сидячи в Тульчині, зробити це неможливо.

Граф Потоцький підвівся з крісла і задумливо заходив по кімнаті.

— Жозефіно, — перервав він тривалу паузу, — я дуже довго думав над цим питанням. Я ніколи не буду королем Польщі.

— Як? — мимоволі вирвалося у графині.

— Так-так, люба, я ніколи не буду королем. Я просто цього не хочу. Це не моє. Ти правильно сказала, що я найбагатша людина Польщі. Думаю, що і в усій Європі зі мною важко будь-кому потягатися. Але багатство — це не самоціль. Це засіб для подальшого розвитку моїх земель. Я твердо переконаний: чим раніше наші політики зрозуміють, що чим багатші землі подалі від центру, тим могутнішою буде держава. Адже крім того, що ми з тобою побудуємо тут палац (сподіваюся, один із найгарніших, знову ж таки, в Європі), ми будуватимемо дороги, мости, розвиватимемо торгівлю, виробництво, сільське господарство. Я помножу своє багатство, але й дам можливість зробити це своєму народу. У мене для цього є і знання, й сили. Ось це і є мій талан. І взагалі, якщо ти помітила, я домосід за природою, люблю спокійне, розмірене життя, так що гучна й неспокійна Варшава не для мене.