Через хвилину вона внесла до кімнати велике блюдо з невеличкими рум’яними булочками.
— Ось тепер порядок, — граф Станіслав потер руки. — Отже, панове, перед вами власне українська страва — борщ із пампушками і часниковим соусом. Я правильно пояснюю? — граф повернув голову в бік господаря.
— Так, звичайно! Хочу тільки додати, що їсти борщ потрібно вогненно-гарячим. Хоча це моя особиста думка. — Григорій уклав у руку пампушку, рясно змазав її часниковим соусом і взявся за борщ.
Лампі вирішив повторити за господарем, але йому вдалося виконати тільки операцію з пампушкою. Спроба відправити до рота ложку не вдалася: занадто гарячим був борщ.
— Як ви можете їсти такий гарячий борщ? — віддихавшись, запитав він Григорія.
— Напевно, це багаторічна звичка. А взагалі я навіть ніколи не замислювався над цим.
Коли борщ трохи охолов, гості притихли й охоче їли, захоплюючись його смаком і майстерністю господині, яка це приготувала.
— Ще ми полюбляємо до борщу з пампушками нарізати тонкими скибочками заморожене просолене сало з цибулею і часником. Тоді виходить повний набір, — усміхнувся Григорій.
— Сало? Що це таке?
— Сало? — перепитав Григорій і з надією подивився на графа Станіслава. — Ну, сало — воно і є сало. Його потрібно куштувати.
Потоцький з усмішкою щось сказав гостям французькою мовою, і з їхньої реакції, Григорій зрозумів, що сало вони не їстимуть. Утім, господаря це зовсім не засмутило.
Після обіду гості вийшли на двір.
— Увечері всі чоловіки знову збираються і починають «водити козу», — продовжила свою розповідь Зіна. — У нас «козівники» збираються двічі на рік — на Різдво і на Колодія.
Один із хлопців вбрався у костюм Кози, і всі чоловіки, що супроводжували його, з піснями і примовками почали заходити в сусідні будинки:
Де коза ходить,
там жито родить.
Де коза рогом,
там жито стогом.
Господарі не скупилися на частування і робили це від щирого серця.
— У четвер чоловіки лягають спати окремо від дружин, «щоб вовк поросят не з’їв», — оголосила Зінаїда.
— Це і добре, — сказала якась стара, що проходила повз. — А то мій дід так козу наводиться, що хропіння стоїть на всю хату.
Ця репліка викликала дружний сміх присутніх.
— У п’ятницю теща йде в гості до зятя. Та не просто йде, а з ранку надсилає всі продукти на вареники, деруни, пиріжки. І сковороду свою передає. А після частування зять садить тещу на візок, впрягається в нього сам і везе по всій вулиці. Ось тут-то всі й дізнаються, яка теща.
З воріт викотився візок, який тягнув Григорій. Юрба роззяв чекала на розв’язку. Молодик підкотив візок до розвилки. Попереду дорога роздвоювалася. Якою з них далі рушить зять — рівною чи вибоїстою? Молодий чоловік зупинився, усміхнувся і голосно сказав:
— Теща у мене золота!
Це означало, що він вибрав рівну дорогу. Сусіди привітали таке рішення радісним улюлюканням. Утім, якби зять ухвалив інше рішення, радість глядачів була б не меншою.
— Ну і, нарешті, два найголовніших дня свята — субота і неділя, — Зінаїда ледве стримувала усмішку, позираючи на матір і чоловіка. — Тепер починаються основні веселощі.
Увесь народ зібрався на головній площі. Пісні, танці, забави, ігри, гори вареників, млинців, пиріжків з маком — чого тут тільки не було! Принесли «народжену в понеділок» колодку.
Ой, Коло-Колодію, дай мені мрію,
Ой, Коло-Колодію, я вже радію.
Сонцю радію, радію весні,
Я, Колодію, й-ой, радію тобі.
Почали розпалювати багаття, та непросте. Кожен приніс із дому непотрібний мотлох: хто поламане колесо від воза, хто безногий стілець або лавку, хто — прогнилий стовпчик від паркану або старе ганчір’я. Все піде у справу! А коли багаття розгорілося, почали урочисто спалювати колодку. Разом із Колодієм повинні померти всі злі сили, погані думки, образи. А Колодій востаннє раз у цьому році дарує своє тепло присутнім. У цей момент починаються обійми, поцілунки, жарти.
Ой, спасибі, Колодію,
Що зібрав до купки,
Гостювали, цілувались,
Аж злипались губки!
А як тільки стемніло, небо осяяв казковий феєрверк. Це граф Потоцький підготував сюрприз на честь свята. Ось усе й закінчилося. Молодь зібралася біля багаття і затягла задушевні пісні. І ще довго ніхто не хотів розходитись.
— Панове, — Зінаїда чарівно усміхнулася на прощання, — не забудьте перед сном прополоскати рота, щоб чорти не витягли сир від вареників разом із зубами.
Читать дальше