Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— Як таке могло статися? — грекиня завмерла від подиву.

— О, саме це місце і може розповісти подорожньому, як змінювалася влада в Кам’янці, які народи ним володіли. Спочатку був побудований кафедральний костел, потім, коли місто завоювали турки, перетворили його на мечеть, а поруч прибудували мінарет. Коли турки пішли, спочатку було вирішено знести мінарет, але розум переміг. І тоді як символ торжества християнства над ісламом на вершині мінарету піднеслася Мадонна, а під її ногами — півмісяць, символ Османської імперії.

Подорожуючі виїхали за місто, щоб помилуватися цим архітектурним дивом на відстані. Йозеф спеціально вивіз дівчат на заході сонця, щоб вони могли побачити, як змінюється місто в сутінки: загравою відсвічували вікна будинків, а золоті куполи церков грали сонячними відблисками у воді. Але ось сонце приготувалося сховатися за обрій, і хоча ще не було темно, запалили ліхтарі. Кам’яне місто поступово перетворилося на один великий казковий палац із середньовічного царства. Освітлений вогнями, він постав у зовсім іншому вигляді: силуети храмів, будинків і споруд на тлі темно-синього неба створювали враження містичного місця, що зберігає в собі тисячі таємниць. Багатоповерхова Кушнірська башта своєю верхівкою уперлася в саме небо, яке, як мозаїкою, складало купол ночі килимом незліченних зірок. І все це оточене казковою стрічкою Смотрича, водне дзеркало якого збільшувало місто до нескінченності.

Софія, затамувавши подих, милувалася цією красою…

Настав час повертатися до будинку графа де Вітте. Тільки тепер Софія змогла як слід роздивитися його. Це був великий двоповерховий маєток із мансардою на другому поверсі. Два різьблених білокам’яних портали прикрашували квіти, рослини і фігурки загадкових міфічних тварин.

Коли молоді люди повернулися з прогулянки, Ян де Вітте і Боскамп Лясопольський пили каву на мансарді і про щось розмовляли.

— Сподіваюся, діти показали вам місто у всій красі, — звернувся де Вітте до Софії.

— Так, тільки не вдалося побачити замок, — зітхнула дівчина, але відразу ж пожвавішала: — Мені здається, військових потрібно виселити з цього міста.

Усі присутні здивовано глянули на неї.

— Так-так, виселити, — усміхнулася грекиня. — І поселити тут художників і поетів, щоб вони оспівували всю цю красу. А за кількістю церков місто нагадало мені Стамбул. Там теж є і християнські, і вірменські, і єврейські храми.

Цими словами Софія, не підозрюючи того, заслужила симпатію старшого Вітте — в глибині душі більше архітектора і художника, ніж військового.

— А що, молоді люди, — звернувся до них Ян. — Ми тут із графом Боскампом вирішили запропонувати вам через тиждень влаштувати бал на честь нашого посла. Ви не проти?

— Таточку, я обома руками за! — скрикнула Консолата. — А ти, Йозефе?

— Я не заперечую, — відповів майор більш стримано і злегка нахилив голову.

— Ну от і славно, організаційні питання я беру на себе. Ти, Консолато, займешся запрошеннями, Йозеф — оркестром. Список гостей обговоримо ввечері. А ви, Софія, повинні стати родзинкою нашого балу.

Ян де Вітте, голландець за походженням, почав службу в Кам’янці в чині штик-юнкера. У Європі він здобув прекрасну освіту в галузі військової та цивільної архітектури. Чудово малював. За понад 20 років комендантства запропонував десятки військово-інженерних планів модернізації фортеці, більшість із яких були втілені в життя. Фортеця модернізувалася паралельно з поліпшенням ворожої артилерії, здатної з кожним роком руйнувати все неприступніші бастіони.

Коли Ян де Вітте прийняв командування фортецею, там налічувалася 101 гармата. Майже всі лафети, осі і колеса були гнилі, розбиті, тому й артилерія — непридатною як до оборони фортеці, так і для польових експедицій. Бракувало не лише боєприпасів для гармат, а й пороху.

Під керівництвом молодого полковника швидко відремонтували ще придатні гармати та фортифікаційні споруди, побудували нові казарми для особового складу, новий ливарний двір для виробництва гармат (з цією метою виписали ливарника-людвисара з Прусії Франца Йоганна Водика). Тут майстри-ливарники відливали гармати різноманітного калібру та типу. Тут же виготовляли ядра, картечні заряди, гранати артилерійські і ручні. Внизу, на річці, побудували млини, де мололи і перемішували сірку, селітру та деревне вугілля для виготовлення пороху. Був відремонтований і модернізований цейхгауз для зберігання арсеналу зброї. При цьому чисельність останнього була подвоєна, і становила від половини до третини озброєнь усієї Речі Посполитої, значно перевищуючи варшавський арсенал. Кам’янець став одним із головних артилерійських центрів держави. Більше того, Ян де Вітте запропонував побудувати фабрику зброї, підкріпивши пропозицію інженерними та економічними розрахунками. Але ця ідея так і залишилася на папері.