Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Софія помітила, що викликала у майора неприхований інтерес. Він напевно не очікував, що у посла буде така прекрасна супутниця.

На березі на них чекали дві карети і два вози. Поки чоловіки розмовляли, грекиня, щоб не здатися нескромною, відійшла в бік і з цікавістю спостерігала, як слуги завантажують вози скарбом, набутим Лясопольським у Стамбулі.

Як тільки навантажені до верху вози рушили у напрямку Кам’янця, майор запропонував Боскампу та особам, які його супроводжували, зайняти місця в каретах, а сам легко скочив на коня.

Уранці наступного дня Йозеф, його сестра Консолата і Софія, наспіх поснідавши, поїхали верхи на конях оглядати визначні пам’ятки Кам’янецької фортеці.

— Ви поляки? — запитала Софія.

— Ні, весь наш рід походить із голландців. Дід на початку століття найнявся на службу в російську армію, брав участь у боях під Полтавою (навіть відзначився там), але потім перевівся в польську армію і був направлений до Кам’янця. Батько в мене взагалі унікальна особистість. Тут, у фортеці, він почав службу в чині штик-юнкера, а тепер — комендант Кам’янецької фортеці і всіх прикордонних фортець і замків, генерал-майор коронного війська і полковник коронної артилерії. Ну а я, ваш слуга, поки ще майор. Так що всі чоловіки в нашій сім’ї — професійні військові, — гордо усміхнувся Йозеф.

Молоді люди доїхали до турецького мосту.

— Огляд почнемо звідси, — мовив Йозеф.

Софія глянула вниз, і голова у неї пішла обертом.

— Боже, яка висота! — вигукнула дівчина.

— Усе, що за нами, і є фортеця, — пояснив офіцер. — А попереду — замок. Унизу річка Смотрич — головний архітектор, точніше, скульптор Кам’янецького каньйону. Важко повірити, що така маленька річечка створила таку величезну ущелину. Смотрич починається тут, тут же й закінчується. Річка робить петлю у вигляді грецької літери «омега». І от усередині цього кола, як на острові, розташований наш Кам’янець.

— Я людина не військова, але мені здається, що сама природа підготувала це місце для фортеці, — зауважила Софія.

— Так, людині залишалося дещо доповнити це природне спорудження кріпосними стінами та вежами. І ось перед вами неприступний бастіон, — підхопив офіцер.

— Напевно, каньйон дуже довгий?

— Коли-небудь ми обов’язково прогуляємося вздовж його стін. Це будуть дуже цікаві тисячі кроків.

Софія кивнула: їй сподобалася така впевненість Йозефа.

Молоді люди повернулися у бік замку. Казкової краси старий замок виглядав як на малюнку: висячи над прірвою в декількох десятках метрів над землею, з дев’ятьма великими вежами і двома маленькими, він загрозливо зустрічав усіх гарматами, які сховалися в бійницях і просто в кріпосних стінах.

— А зараз ви побачите ще одне незвичайне видовище.

Йозеф підійшов до офіцера, щось сказав йому. Той усміхнувся і віддав кілька наказів підлеглим. Солдати швидко зарядили гармату на кріпосній стіні, і вусатий сержант підніс гніт до гармати.

— Затискуйте вуха! — прокричала Консолата Софії.

Пролунав гучний постріл, і миттєво каньйон ожив: тисячі, ні, мільйони птахів, що мирно сиділи у своїх гніздах і кублах на скелях ущелини, наповнили все навколо криком, гамором, шелестом крил. Маленькі горобці пурхали серед великих, трохи незграбних лелек, моторошне каркання ворон перегукувалося з несамовитим криком горлиць. Каньйон ухав, стогнав, гарчав, скрипів, пищав і верещав…

Наприкінці прогулянки наша трійця дісталася до костелу Петра і Павла. Перед аркою, що вела до костелу, Йозеф і його супутниці спішилися.

— Загадуйте бажання, — запропонувала Консолата. — У кожного, хто пройде під аркою, воно обов’язково здійсниться.

Софія замислилася. В останні дні життя подарувало стільки нових вражень, а ще кілька тижнів тому воно здавалося їй безвихідним. А тепер вона тут, у чужій, але гарній країні, у компанії галантного офіцера і його сестри…

Грекиня відчула на собі чийсь пильний погляд і, підвівши очі, побачила Йозефа, що спостерігав за нею. Їхні очі зустрілися, і вона зрозуміла, що подобається молодому офіцеру. Дівчина поспішно відвела свій погляд, таким чином даючи йому зрозуміти, що не готова до мовчазного діалогу.

«Мабуть, найбільше мені хотілося б зазирнути в майбутнє, дізнатися, яка доля мені вготована хоча б на найближчий час, — подумала вона. — Напевно, це і є моє головне бажання».

Молоді люди підійшли до костелу. І тут на Софію чекав ще один сюрприз. Поруч із католицьким храмом стояв турецький мінарет, на вершині якого піднеслась статуя Мадонни.